Pirmąjį „451 Farenheito“ variantą Bradbury parašė per devynias dienas. Šitą knygą – per 55 metus.
Tai, nuo ko viskas prasidėjo, buvo apsakymas „Šeimos susitikimas“, kurį 1945 metais Bradbury išsiuntė žurnalui „Weird Tales“. Apsakymą atmetė. „Jie ir anksčiau skundėsi, kad mano apsakymai kažkokie ne tokie“, – pasakojo Bradbury. Tada jis išsiuntė „Šeimos susitikimą“ žurnalui „Mademoiselle“, kuris kadaise jau buvo išspausdinęs kitą jo kūrinėlį. Prabėgo nemažai laiko, Bradbury jau beveik pamiršo apie tą apsakymą, kai netikėtai atėjo atsakymas. „Mademoiselle“ redakcija ilgai svarstė, kaip pritaikyti apsakymą jų žurnalui – neįsipaišė jis savo tonu ir nuotaika niekaip. Ir tada nusprendė... pritaikyti žurnalą apsakymui. Jie nusprendė parengti specialų spalio numerį, susirado, kas parašė straipsnius tinkama tema, o nupiešti iliustraciją „Šeimos susitikimui“ pakvietė dailininką Charlesą Addamsą.
Bradbury sužavėjo nupiešta iliustracija, abu kūrėjai susipažino, susidraugavo. Ir rezgė planus istorijai apie keistą šeimynėlę, apie kurią Bradbury rašys, o Addamsas iliustruos. Bet planai liko planais. Kiekvienas pasuko savo keliais. Charlesas Addamsas sukūrė savo garsiąją Adamsų šeimynėlę, o Bradbury sykis nuo sykio brūkštelėdavo kokį apsakymą apie Eliotų šeimos narius.
Žinoma, kažkuo Eliotai panašūs ir į Adamsus, ir į Henry Kuttnerio Hogbenus, bet tuo pat metu visiškai kitokie. Adamsai ir Hogbenai akivaizdžiai suka humoro keliu, o Eliotai neria į lyriką. Ir negali būti kitaip, kai autorius – Bradbury.
Nupasakoti, kas tokie Eliotai – pernelyg sudėtinga. Jie visi skirtingi. Čia ir Nefertitės mamos mumija, ir tradicinis angliškas vaiduoklis, ir sparnuotasis dėdulė Einaras, ir durų vyrių cypimas (ha, jūs galvojote, tai tiesiog garsas?), ir Andželina Margarita, tarsi koks Bendžaminas Batonas gyvenanti atvirkščiai – iš pradžių ją atlaidoja (kaip palaidoja, tik atvirkščiai – iškasa iš kapo), tada ji jaunėja, jaunėja, o galiausiai grįžta kokiai nors moteriai į gimdą. Ach, kokių siužetų galima prigalvoti su tokia spalvinga veikėjų palete! Bet Bradbury – ne apie siužetus. Bradbury apie nuotaiką, apie atmosferą. Ir štai šituo jis stiprus.
Puiki knyga spaliui. Su sąlyga, kad nesikeikėte skaitydami kokį „Pienių vyną“ ir neburbėjote – „Kokius čia slėnius Bradbury rašo?“ Tada yra šansų, kad jums patiks taip, kaip man.
Penki iš penkių. Už nuotaiką.

One of my absolute favorites. Such a perfect novel for Halloween, and the pieces that are slightly reworked Bradbury stories are fascinating to read and see how Ray developed and matured as a writer. Awesome stuff.

It’s Ray Bradbury. No need to say more.

Çok beğendim... Bu nasıl bir atmosfer işçiliği, bu nasıl sade ama ihtişamlı bir sahne kurulumu, bu nasıl hafifletici bir ritim? Tim Burton filmleri ve Neil Gaiman'ın "Mezarlık Kitabı" türünde müthiş, dili harika bir kitap. Korku türü kadara fantastik severlerinde hoşlanacağını düşünüyorum. İthaki ve "Karanlık Kitaplık" ekibini kutluyorum.

Сімейка Аддамсів з атмосферою "Кульбабового вина" від Бредбері, або збірка оповідань про незвичайну Сім'ю, в якій лише Тімоті — проста людина. Прикметно, що Чарльз Аддамс, творець "Сімейки Аддамсів" ілюстрував ці оповідки для журналів, в яких вони публікувалися.
Кілька з цих оповідань були у великій богданівській збірці, яку я було починала читати, тож із великою радістю знову прожила історію дядька Ейнара. Це моє найулюбленіше оповідання з книжки.
"Із праху посталі" — атмосферне читання для кінця осені. Листя опадає, розпорошується, коли містичні створіння вертаються додому. Про Бредбері відомо, що він виступав проти засилля технологій у повсякденному житті, і ця збірка під кінець також відображає цю думку: містичного, загадкового, натхненного проти раціонального, холодного, невіруючого. Сім'я не знає, як зробити так, щоб у них вірили достатньо, щоб не зникнути, але не настільки сильно, щоб за ними ганялися з факелами.
У цілом, у це тепла книжка про стосунки з родичами: численними кузенами й кузинами, дядьками й тітками, батьками, бабусею. Про те, якою химерною, але дружньою може бути родина, і як ми проносимо ці спогади з дитинства за собою крізь усе життя.

Five short stories 'fixed-up' into a short novel. The stories are fine, but as a novel, there isn't enough there. Still, check out the stories sometime near Halowe'en if you'd like something with a slightly spooky but not actually scary Addams-Family feel.

exquisite
i love the spirit in the attack
her mind laid out far and wide
poetry
this book is pure poetry in its imaginings

Pulling a lifetime of short stories into one novel, From the Dust Returned is the story of one large, unusual, supernatural family which makes its home in a grand old house in the Midwest. The book begins with a promising combination of Halloween-esque figures and lush storytelling, but that's not enough to fill a book. The characters are intriguing, but they feel unrealistic; the lush language swiftly becomes repetitive; the plot eventually comes into itself but for the most part reflects too much of its short story origins. A chapter at a time, I could appreciate From the Dust Returned--but as an entire novel I felt like something was missing: something solid, concrete enough to sustain 200 pages of text. As a result I have a mixed reaction to this novel. I wanted to like it, and sometimes did, but I can't in good faith recommend it. Pick it up if you're interested, but consider the caveats: From the Dust Returned is intriguing but imperfect, and it's certainly not Bradbury's best work.

From the Dust Returned is a fix up novel by Ray Bradbury. He took several short stories such as “Uncle Einar”, “The Homecoming”, “The April Witch” and other of the October Country variety and bound them together into a new novel that would have made Charles Addams proud.

Like most of his works and like the best poetry, it should be read aloud and enjoyed for the rich, descriptive language Bradbury commands. If a reader enjoyed The October Country or just the short story “Homecoming” or if anyone liked The Addams Family, this will be a good selection.

A must for Bradbury fans.

The usual order of things finds prose and poetry to be two separate disciplines. In any given work however, Bradbury manages to make the two inseparable, layering unseen stanzas beneath every sentence. Bradbury manages to create some of the most captivating and imaginative works of short fiction in From the Dust Returned, making it well worth the read if one gets the chance.

tThere must be a mouse in every warren, a cricket on every hearth, smoke in the multitudinous chimneys, and creatures, almost human, icing every bed. Then: mad dogs in yards, live gargoyles on roofs. All waited for some immense thunderclap of the long departed storm to shout: Begin!

From the cover to the end, this was wonderful. It’s the long-planned expansion to Bradbury’s “Homecoming” short story back in 1946. The cover is Charles Addams’s illustration for that issue, and it is a beautiful wraparound. The illustrations inside are uncredited and seem to vary in style; they’re also kept, except for a few spider webs that traverse their page, very small.

For years, Bradbury and Addams had discussed a novel-length version of the Elliott family, but it never happened; this novel embeds several stories that would have been meant for that book into a longer narrative. Unlike most such books, either it’s very clear that those stories were always meant for a longer narrative, or Bradbury rewrote them so skillfully that they look like they were always meant to be together.

t“I was the bastard child of the hinges at the great wall of Thebes,” it said.

Незвично, химерно і прекрасно водночас. Добра історія, який трохи бракує моторошності, яка радше нагадує казку. У творі присутні різноманітні темні створіння, що піклуються підкинутим хлопчиною Тімоті. Він єдина людина, що мешкає у чудернацькому будинку, в якому збираються містичні істоти. Тімоті погано знає людський світ і не зовсім , принаймні не до кінця, розуміє власне оточення. Проте він майбутнє, а його Сім’я, на жаль, це минуле, яке постало із праху і до нього ж повернеться.