افتعال الحكومات للأخطار للدخول في حروب ضد أعداء وهميين... فكرة واقعية جدا
الراوي قاضي في بلدة في الواحات على حدود امبراطورية ما, يعارض قائد الجيش القادم لمحاربة البرابرة المسالمين المقيمين خارج الحدود بدعوى ان الامبراطورية مهددة بهجوم البرابرة وأنهم خطر على الأمن
الرواية تعرض الكثير من القضايا.. حقيقة السلطة, التعذيب, الاحتقار ونظرة المستعمِر الدونية لسكان الأرض الأصليين, العدالة والقانون اللي ما كان لهم أي قيمة في مواجهة سلطة القوة والبطش
السرد رائع والأسلوب يعتمد على الحوار الداخلي لبطل الرواية وتأمله فيما يدور في نفسه وفيما يجري من أحداث
عنوان الرواية مقتبس من عنوان قصيدة للشاعر كونستنتين كفافي, يقول في نهاية القصيدة:
... .. لم يأت البرابرة
لأن أناسا قدموا من الحدود
وقالوا أن ليس ثمة برابرة
والآن, ماذا نفعل بدون برابرة؟
لقد كان هؤلاء حلا من الحلول

My first book by this author was "Disgrace", which made me want to read more! There are several themes, in this book, which are no doubt explored in some detail in more erudite reviews, but what made me shiver was the way some groups were treated, and the sometimes ridiculousness displayed by those who were "in charge"! Unfortunately, not much changes in that regard.

A Magistrate presides over a small frontier town at the edge of the desert, living in a peaceful coexistence with the indigenous population, until the arrival of Colonel Joll of the Third Bureau, the military arm of the ruling Empire. The Colonel and his troops have been sent to put down an uprising of Barbarians; however, no such uprising is actually occurring. Nevertheless, the troops follow orders by rounding up suspects and detaining them, while the Colonel “questions” them via torture. The Magistrate at first distracts himself to avoid confronting the fact that the detainees are being tortured, but eventually his conscience will not allow him to remain a passive observer and he takes action that puts him at odds with the Empire. The story is told in first-person by the Magistrate, so the reader is privy to his thoughts as he muses philosophically on this moral crisis, while not letting himself off the hook for his own involvement as a bureaucrat doing the bidding of the Empire. His thoughts stray into his sexual liaisons, and he develops an unusual relationship with one of the brutalized women.

This slim volume may be read as an allegory condemning imperialism. It is narrated by an unnamed Magistrate in an unspecified country by an unidentified Empire. It shows exploitation and control through incitement of fear, violence against the native populace, and sexual dominance over women. It is graphic in its descriptions of torture, sexual practices, and other bodily functions. The prose is masterful and contains a good amount of Biblical symbolism. The final chapter is not quite as strong as the previous sections. This book provides food for thought on the decision to act in the face of injustice, while recognizing the personal risks. Published in 1980, with obvious allusions to apartheid in South Africa, it remains a timeless statement denouncing the dehumanization of those viewed as “other.”

هل يتناص العمل الروائي مع مسرحية صموئيل بيكيت " في انتظار غودو " .. غودو الذي لا يأتي أبداً ؟ والبرابراة .. هل يأتون؟ ومن هم البرابرة فعلاً؟ أسئلة أصيلة في هذا النص، الذي يفضح - بمنتهى الجمال بالمناسبة - الآلية التي تعمد إليها الحكومات لصنع أعدائها في سبيل " إقناع " شعبها بحاجتهم إليها، الحكومات التي لا تريد أن تركن على الرف، وتريد أن تمد بسطوتها في جميع الجهات بشراهة .. ماذا تفعل حكومات كهذه في عالم مسالم؟ إنها تصنع حرباً، لأن التاريخ لا يحفل في الغالب بالحقبات السلمية على حد زعمهم ! لنقل ببساطة بأنها رواية رائعة أو أكثر. يقول كوتزي " الجريمة الكامنة بداخلنا، ينبغي إنزالها على أنفسنا وليس على آخرين " .. هل يمكن ذلك حقاً؟!

Bayıldım bu kitaba. Hayalî bir ülkede bir sınır kasabasında bir sulh hakiminin gözünden, saldıracağı söylenen “barbarlara” karşı başkentten gönderilen ordunun gelişi ve ardından gelişen olayları okuyoruz. Ne çok, ne çok, ne çok şey sığdırmış küçücük kitaba Coetzee. Hep yaptığı gibi insan ruhunun en ahlaksız, en karanlık yerlerine giriyor, hepimizin içinde bulunan “kötü”yle uğraşmaya devam ediyor, anlatıcının şu cümlesi tüm bunların özeti gibi: “içimizdeki potansiyel suçu kendimize karşı işlemeliyiz, başkalarına karşı değil.” Güçlü imparatorluğun “güçlü” kalmak için düşman icat etmeye duyduğu sonsuz ihtiyaç meselesi itibariyle biraz Llosa’nın “Dünya Sonu Savaşı”nı, kurduğu “biz ve ötekiler” ikiliği ve zenofobi meselesi itibariyle de Sanchez Pinol’ün “Soğuk Deri”sini hatırlattı ki ikisi de çok sevdiğim kitaplar. Ve bence kitabın onu okuyan herkese bıraktığı soru şu: asıl barbar kim? Kitabın adındaki “beklediğimiz barbarlar” gerçekten yabaniler mi, yoksa bizzat kitaptaki ordu mu? Varlığı şüpheli bir şiddet tehdidine karşı önleyici şiddete başvuran o ihtişamlı ordu… Cemil Meriç’in aklıma kazınmış şu cümlesiyle bitireyim çünkü bu kitap tam da bu: “şiddete son verecek şiddet, yalanların en alçakçası değilse, vehimlerin en şairanesi…”

Mes gi iš tikro tai kiekvieną dieną laukiam barbarų, dabar gal net ir įsivaizduojam jų sulaukę. Knyga, kuri, matyt, niekada nepraras savo aktualumo.

https://knyguziurkes.com/2021/08/01/b...

Nešto najbolje što sam čitao ove godine.

Varvari su, zapravo, nekakvi nesrećni nomadi koji žive u pustinjama, poprilično nevidljivi i bezopasni. Gledaju svoja posla u zemlji u kojoj žive odvajkada. Ali, u Carevini počinju strujati priče o varvarima koji pljačkaju, ubijaju i siluju. Takve priče se pojavljuju u svakoj generaciji makar jednom, a poslije toga slijedi surova odmazda nad nomadima. Iz Carevine u predstražu stiže vojska i miran život se pretvara u iščekivanje varvara, strah i rasulo.

Kucija sam zavolio na prvo čitanje, a ovaj roman mi je možda i bolji od Sramote.

Попри те, що назва цього роману Джона Максвелла Кутзее безсумнівно запозичена і посилається на одноіменний вірш Костянтина Кавафіса "В очікуванні варварів", південноафриканський автор також неминуче надихався (якщо це слово взагалі можна використовувати, коли йдеться про жорстокість, насильство та — будьмо дослівними — варварство одних людей по відношенню до інших) життям в умовах апартеїду.

Ця написана притчевою кафкіанською мовою жорстока казка розповідає про цілком ймовірні у реальному світі події (щось подібне вже тисячі разів відбувалося раніше і точно десь відбувається прямо зараз, зокрема і в дещо перекрученому навиворіт вигляді — між українцями та руснею), але таким яскравим стилем, що кожен може натягувати цю сову на свій глобус і щоразу вона виглядатиме правдоподібно.

Уявімо собі якусь умовну потужну та могутню (в розумних межах, бо достеменно нам це невідомо) Імперію, а також невеличкий форпості імперськості та цивілізації — на одному з її далеких кордонів. Географічні особливості місцевості не мають особливого значення для історії пана Кутзее, але якщо зацікавлений читач/-ка полізе на мур фортеці, то спершу він/вона побачить оброблені хліборобами поля, розгалужену зрошувальну систему та озеро, поблизу берегів якого туляться рибальські хатинки, а також нескінченний степ, за яким в далекому мареві, можливо, ледь помітний натяк на гори. І не зауважить жодних варварів, але це, звісно, не точно.

Якби варварів не було, то хіба приїхав би зі столиці Імперії полковник Джолл з Третього відділу Національної Гвардії, із секретними завданнями та чіткими інструкціями підготуватися до війни з варварами. Війни, до якої варвари просто зараз ретельно готуються, а Імперія разюче неготова. Була. Тепер все налагодиться. 

Суддя без імені, який є очільником місцевої влади, не надто розуміє, які саме варвари так дошкуляють Імперії, але, звісно, знає, що на місцевому ринку часом трапляються заїжджі торговці, вони привозять відвойовані у дичавини природні скарби і вимінюють за них різноманітні плоди та примхи землеробства та цивілізації. Відтак жодних натяків на прийдешню війну досі не було, а форпост жив собі тихим, мирним, спокійним та ситим життям. Суддя кермував   тут вже десятки років і горя не знав: підтримував лайтову версію колоніалізму, цікавився літературою та археологічними знахідками, спав з кухарками та покоївками — одним словом, жив своє найкраще життя.

Полковник Джолл вирушає за межі фортеці з озброєним загоном і невдовзі повертається з бранцями. Суддя спершу намагається втрутитися, адже очевидно, що відбулася жахлива помилка, і цей хлопчина та літній чоловік — зовсім не схожі на озброєних до зубів кровожерливих варварів. Утім місцева версія імперської політики та імперська політика столичного офіцера спецслужби — надто відмінні. Над бранцями знущаються, їх страшно, жахливо катують, сподіваючись видобути з них "правду", адже у полковника Джолла є свій власний метод здобування правди, за його словами це певна "інтонація", яка виникає після проведення повного комплексу "правдовидобувних" процедур. Суддя ж переконаний, що правдивим є лише біль, все інше може підоягати сумніву. В результаті допитів старший чоловік гине, а покалічений хлопчик має привести загін захисників імперії до сховку варварів...

Так розпочинається непростий шлях Імперії в пошуках війни, на якому полковника Джолла чекають свої випробування, а суддя опиниться на межі життя та смерті, на порозі божевілля, спуститься до Пекла і повернеться, намагаючись триматися поблизу вершин людяності. Чи вдасться це йому? Адже привілеї і можливості колоніалізму такі привабливі, а насильство таке заразне та спокусливе.

У Джона Максвелла Кутзее був власний приклад цивілізованого варварства перед очима, але вся історія людства загалом, історія ХХ століття зокрема, а також сучасна історія нашої війни, на м'ясорубку якої ми виявилися приреченими, яскраво демонструють, як терор і жорстокість стають інструментами для насадження власних принципів всюди, куди ці сучасні варвари зможуть сягнути.

Місцями вам може бути боляче, але це капець яка крута книга.


Костянтин Кавафіс "В очікуванні варварів" (переклад Юрія Буряка)

– Чому зібрався натовп на майдані?

– Сьогодні мають варвари прибути.

– Чому ж така в Сенаті бездіяльність?
Чому законотворчість припинили?

– Бо варвари сьогодні прибувають.
Сенатори законів не приймають –
прибудуть варвари і принесуть закони.

– Чому наш імператор засвіт сонця
піднявся й возсідає коло брами
міської при короні і на троні?

– Бо варвари сьогодні прибувають.
Наш імператор жде, аби прийняти
вождя… Звичайно, він приготував
пергамента, де титулів багато
з найменнями дарованих земель.

– Чому це двоє консулів і претори
в багряних тогах з облямівкою з’явились?
Чом бранзолети з аметистами на них
й каблучки зі смарагдом осяйним?
Чому вони взяли коштовні берла,
оздоблені емалями і сріблом?

– Бо варвари сьогодні прибувають,
а варварів такі вражають речі.

– Чому ж достойні наші красномовці
не виголошують своїх промов?

– Таж варвари сьогодні прибувають,
а їм надокучає красномовство.

– Чому ж тоді зчинився цей неспокій
у місті? (Враз обличчя спохмурніли).
Чом порожніють вулиці й майдани
і всі сидять, принишклі, по хатах?

– Бо ніч зійшла, а варварів немає.
Гінці з кордонів прибули і кажуть,
що варварів уже немає й сліду.

– І що тепер без варварів робити?
У них бодай був розв’язок якийсь.

1904

Coetzee (1940-), en Esperando los Bárbaros (1980), nos habla de dos mundos antagónicos: el imperio colonial occidental conquistador y el «bárbaro» (tribus nómadas en este caso), y lo hace mostrándonos el punto de vista de un hombre (administrador de un fuerte fronterizo) que pertenece al imperio, pero que vive (convive) desde hace mucho tiempo en la frontera de esos dos mundos.

A través de la narración en primera persona de ese hombre, asistimos a su completa transformación: primero asimilación, después, dudas sobre su fidelidad y, finalmente, rebelión contra su propio mundo que termina reconociendo como opresor.

Es difícil entender a los «otros» sin convivir con ellos, sin ser participes de su cultura, de su rutina diaria, sin conocer el espacio donde se mueven, de donde sacan su sustento. Esto es lo que nos enseñan los constantes monólogos del administrador. Su incomprensión hacia unos asesinatos, torturas, etc. (sin ningún ápice de pudor o respeto a la ley) que solo se entienden desde un distanciamiento moral tan grande como puede existir entre el hombre y las bestias. Solo es posible tal grado de horror si se considera al otro como un ser inferior.

La prosa intensa, pero sencilla del autor nos enfrenta a nuestros propios demonios como occidentales a través de las constantes críticas hacia ese imperio pasado, en el que podemos reconocer algunos de sus comportamientos como actuales, aunque, eso sí, revestidos de la sutileza suficiente para no hacernos sentir culpables.

Sin duda, merece la pena leerlo.

While writing this review the commemoration of the assassination attempt on Hitler is held in Berlin. On this day, 70 years ago, world's history could have taken a turn for the better, but unfortunately the assassination failed. The people involved were executed on that same evening. Needless to say this took place without a charge or trial. But today we remember not only the group of Graf von Stauffenberg, but all resisters and dissidents of the Nazi terror, be they individuals of culture, church, labor/middle class, or aristocracy, or groups like the White Rose, the Swing-Kids or the Edelweiss Pirates.

What has all this have to do with this book? The main character in this story also becomes a resistance fighter. In his capacity as a magistrate of a border-line settlement, he is confronted with the alleged impending attack by the so-called barbarians. When he witnesses how the henchmen of Empire[sic; throughout the book this word is used without article] mistreat their prisoners, a strong resentment grows in him against this rogue regime. After he helped a "barbarian" woman to return to her people, he is declared "enemy of the state" and must learn the hard way what it means to fall from grace.

This was my second novel by J.M.Coetzee (Disgrace was the first) and again I am impressed by the prose of this author. Despite the scarce descriptions in many parts of this story, he managed to create vivid characters. Their sufferings put tears in my eyes, and their actions let my jugulars swell. Neither the place, nor the time is mentioned and the people remain nameless (with three exceptions). In parts I would compare the book with 1984, although I liked the ending of Orwell's masterpiece better. Here the ending is one of several possible, but also not the worst. Some allegories remain unclear to me (I'm not well-versed in the Bible), but that does not detract from the overall impression. I would like to ask the author two or three questions, but perhaps they'll answer themselves on my second reading.

n  n
This work is licensed under a Creative Commons Attribution-NonCommercial-ShareAlike 3.0 Unported License.

“Se la civiltà ha portato con sé la corruzione delle virtù barbare e la creazione di una massa di persone asservite al vizio, allora sono contro la civiltà”

Anche se qualche lettore si è ingegnato a individuare parallelismI ed espliciti riferimenti alla storia del Sudafrica, patria di Coetzee, a me questa è sembrata una storia fuori dal tempo, poiché non è fornito alcun preciso ragguaglio temporale, e fuori dal mondo conosciuto, tanto che i luoghi sono descritti soltanto con nomi comuni: la città, la frontiera, il lago, la pianura, il fiume, e lo sono anche i personaggi: la ragazza, il magistrato, la guardia, il bambino…; in tutto il libro soltanto ai due ufficiali dell’Impero, non so perché, è attribuito un nome proprio.

Malgrado la deliberata astrazione dei riferimenti, che contribuisce a conferire al racconto il carattere di un apologo morale, “Aspettando i barbari” (pubblicato nel 1980) rivela un’imprevedibile consonanza con i nostri tempi e i nostri luoghi, oggi che si torna a parlare di barbari e barbarie, e una minaccia incombente, poco al di là della fragile frontiera, viene evocata per attribuirle i disastri veri o presunti che metterebbero in pericolo la sicurezza, la rassicurante fiducia di essere al di qua di tale frontiera, difesi dagli emissari dell’Impero che tuttavia, alla fine del romanzo, si rivelano più nocivi e predatori degli indistinti stranieri sempre sul punto di comparire all’orizzonte.

E coloro che, come lo stanco e debole funzionario protagonista del racconto, pur fra mille contraddizioni e non senza viltà si sforzano di comprendere i barbari, studiarne la storia e comunicare con essi fino a contestare le gratuite e feroci violenze dei custodi dell’impero e dei loro lacché, sono le prime vittime contro cui si accanisce con particolare crudeltà il potere, che non ammette collusioni e, men che meno, commistioni e contatti fisici (Vedi alla voce->”imbarbarimento” e ai suoi molteplici e ingannevoli significati).

Forse la descrizione della persecuzione fisica e dell’umiliazione del magistrato narrante è troppo insistita nella parte centrale del racconto, distraendo l’attenzione dalla parabola che segna inizio e fine del simbolico intervento militare, e infatti le parti più riuscite mi sono sembrate appunto il primo dei sei capitoli nel quale, con uno stile preciso, asciutto ed essenziale, si disegnano le coordinate della storia e dei personaggi principali, e gli ultimi due dove pian piano la stretta del potere imperiale si sfilaccia.

I militari, le guardie e i loro caporioni, dopo aver saccheggiato la città (loro, i “protettori” e non i barbari!) si dileguano sconfitti (non dalla forza dei barbari bensì da un territorio di cui non sanno comprendere le insidie) lasciando la città ormai quasi spopolata al suo destino, fino a un finale ambiguo e onirico quando nella piazza deserta della città alcuni bambini erigono un pupazzo di neve, sotto lo sguardo disincantato del magistrato inopinatamente sopravvissuto ma ormai smarrito, ferito e spogliato dei suoi principi morali e reso insensibile alle necessità materiali.

Echi letterari? Coetzee compensa ampiamente con un valore aggiunto, anzi due o tre.
Il primo: Aspettando i barbari è opera di uno scrittore sudafricano bianco, erede di quei conquistatori boeri perlopiù coltivatori e pastori analfabeti che nel XVII secolo spinsero i nativi – i khoisan, i boscimani, i barbari, per intenderci - nelle terre più ostili del Sudafrica e deportarono schiavi perlopiù dal Mozambico, dall’Indonesia e dal Madagascar per rifornirsi di manodopera, ed erede anche di quei colonizzatori inglesi che nel XIX secolo controllavano la politica, la finanza, il commercio, le attività minerarie del paese e che, seppur idealmente sforzandosi di modificare il razzismo ormai istituzionalizzato, fallirono in qualsiasi riforma radicale a causa del loro senso di superiorità e conservatorismo. Erede, quindi, di un mondo sì bianco, ma ove la relativa omogeneità è scomparsa, dal momento che vi sono due gruppi linguistici e due culture bianche molto diverse, e queste, ancora, in contrapposizione con le culture native e quelle di importazione ‘nera’. Aspettando i barbari è stato scritto nel 1980, in piena Apartheid, quindi non posso non attribuire a Coetzee il merito di aver contribuito a scuoter a più riprese le coscienze. Probabilmente questo è il motivo per il quale gli è stato assegnato per ben tre volte il Cna Prize.

Altro valore aggiunto è la scrittura, così sintetica, precisa, studiata, senza fronzoli, seppur specifica, ricercata e descrittiva, a tal punto che la lingua di Coetzee potrebbe valere come base studio per imparare l’inglese, essendo dotta ma non arzigogolata, con una sintassi chiara e senza voli pindarici. E questo è dovuto al fatto che per Coetzee l’inglese non è la lingua natìa, perlomeno non l’unica, seppur acquisita gradualmente già in giovane età.

Per non parlare poi della struttura del libro che è pianificata nei più piccoli dettagli. Ogni capitolo, sono sei, potrebbe essere letto come una storia a sé, può avere un significato ben chiaro anche se isolato dagli altri. Il primo capitolo è perfetto, l’ho riletto più volte a giorni di distanza, e sempre ho trovato qualcosa di nuovo che introduce argomenti che verranno poi trattati e descritti in maggior dettaglio nel seguito. Tutto è già qui. E’ proprio nelle prime pagine, all’arrivo del colonnello Joll, che si avvia il processo di acquisizione di consapevolezza del magistrato di essere colluso con il sistema a causa della sua passività e del suo chiudere occhi e orecchi alle grida di dolore che spesso animano il forte, processo che arriva a maturazione più avanti: “Perché io non ero, come mi piaceva credere, l’opposto indulgente ed edonista del gelido, rude colonnello. Ero la menzogna che l’Impero si racconta quando le cose vanno bene, e lui la verità che l’Impero dice quando comincia a soffiare vento di tempesta. Due facce dell’Impero, né più né meno”. La ragazza barbara, che è il simbolo dello svuotamento, del prosciugamento perpetrato dai civili nei confronti dei barbari e della natura, sarà solo uno strumento per giungere a tale consapevolezza e successivamente strumento per tendere a una purificazione. E’ inesatto sostenere che sia Joll a portare dalla capitale la consuetudine della manipolazione della verità, alla prevaricazione o addirittura alla familiarità con la tortura: i due prigionieri presenti nel presidio erano già stati malmenati prima del suo arrivo. Il magistrato dà avvio al tentativo di espiazione delle sue colpe tramite la ribellione sin dall’inizio del racconto: subito fa allontanare dal nipote il cadavere dell’uomo seviziato e fa sì che il ragazzo venga in qualche modo ristorato, tutto ciò in opposizione agli ordini del colonnello e assumendosene dichiaratamente la responsabilità. Prevaricazione, esercizio del potere, colpa, espiazione sono presenti già nelle prime pagine, anche se solo verso la fine la sofferenza e l’umiltà sapranno ridare dignità al magistrato. Bellissima è la contrapposizione tra i diversi modi di porsi nei confronti della caccia da parte dei barbari e della cosiddetta civiltà: tanto i primi sono rispettosi del mondo animale, quanto i secondi non si pongono neppure il problema di ammazzare solo per necessità. La caccia, piuttosto, è tanto più interessante quanto più svincolata da qualsiasi interesse collegato al sostentamento, ma solo come dimostrazione di potere. Ed è proprio per questo che il magistrato non riesce a sparare all’antilope. Emerge subito la superiorità delle conoscenze del territorio della gente barbara, questi non attaccano, semmai attirano i bianchi in luoghi inospitali dove questi ultimi non sanno sopravvivere, aspettano che l’acqua dell’oasi diventi inutilizzabile - sempre più salata a causa di cambiamenti geologici - al punto che i bianchi saranno costretti a ritirarsi, questo sembrano fare, quasi nulla, ma la natura ostile è già troppo per la popolazione bianca non avvezza a conviverci e a rispettarla. I barbari sanno utilizzarla a loro vantaggio - causano l’inondazione che trasforma in palude la regione del forte facendo avanzare così il deserto e isolando i bianchi -, questi ultimi appiccando il fuoco per bruciare alberi e sterpaglie dove i barbari potrebbero nascondersi prima di attaccarli, raggiungono lo stesso risultato, a loro sfavorevole.
Quando il magistrato finalmente apre gli occhi grida o cerca di gridare, ma non ha voce, è rauco dopo la prigionia e i pestaggi. Il romanzo è pieno di urla e grida, potenti o silenziose, spesso non ascoltate per pace dell’animo.
Alla fine della narrazione, i barbari dai capelli neri non si sono ancora visti, nonostante si dica che.., ma di “civili” dagli occhiali scuri che riflettono altri “civili” con uguali caratteristiche – che hanno portato la terra e gli uomini alla desolazione - ne sono stati descritti parecchi.