There are books where you say to yourself "it just don't get better than this," and The New York Trilogy is one of those. Trying to explain is futile -- this one you have to read for yourself. Even if you don't make it past City of Glass, you will find some of the best thought, best brain-expanding reading, and the best postmodern writing of an author who examines identity, narrative, language and who truly plays with reader expectations. But do read the entire book - it is beyond excellent. Recommended especially for Borges fans.

I think this was my first encounter with Paul Auster, a man who I met through the cult of the 1001 books to read before you die list. Prior to that I was vaguely aware of Auster and his peculiar brand of love/loath inciting literature which had friends alternatively raging or swooning, but had never bothered my arse to go and see what all the fuss was about.

Turns out I rather loved this - once I had progressed beyond the first forty pages. For the first forty pages I'd already rather rudely pigeon-holed the book as "arty-wank", thinking to myself, Oh dear this looks like it is entering into pretentious toss territory. When I say entering I mean approaching the door marked pretentious toss and busting its way in using a battering ram made out of glued together copies of The Body Artist by Don DeLillo, then stepping over the wreckage of the door and striding to the middle of the room to stand on the podium of arty-toss-bollocks while waving its arms over its head..... but nope, turns out it's all good.

Excellent trilogy, a study on the watched and the watcher in a sort of claustrophobic ever decreasing circles format which made my tiny mind spin, but in a good way, like the literary equivalent of an MC Escher drawing. In a complete about turn I then had to remove the book from the arty-wank pigeon hole and give it a little hug. This was followed by me then going out to purchase pretty much all of Paul Auster's books. Can't think for the life of me why I've not bothered to review more of them on Goodreads either. This one is deserving of a place on the 1001 books to read before you die list - just don't let the first forty pages fool you.

Ma quanto è bello pedinare (e essere pedinati) da Paul Auster?

https://www.youtube.com/watch?v=_OMZY...

Well, this is a bit of a mystery, in more ways than one.

New York Trilogy is three novellas that are all connected. I wouldn't call them a series because you could probably read them in any order you want.

They are detective stories set in NYC and even though I'm left with more than a little confusion at the end, I enjoyed the time I spent in them. Paul Auster is a great writer and his words wash over you, hypnotic in a way.

I didn't care for the second and shortest novella Ghosts... all the characters' names were colors and it rankled me (it doesn't take much to get my irritation levels up).

However, the other two I was totally immersed in. They more than make up for my dissatisfaction of Ghosts.

This is my least favourite Auster, but I still recommend it to his fans. (If you haven't yet read him, I wouldn't suggest starting with this one.). 3.77 stars rounded up.

O Poder da Palavra de Paul Auster em três romances curtos, que se interligam.
Um livro "negro" em que ficção e realidade se confundem; e onde a obsessão por entender o "Outro" pode levar à solidão extrema, à loucura e à perda da própria identidade.

Como não tenho o poder de Auster para elaborar um comentário razoável sobre este livro (nem sei se entendi todo o seu significado), selecionei, para ilustrar a ideia que retirei de cada história, imagens de três Grandes de outra Arte que, como a Literatura, me faz "perder o juízo"...

n  A CIDADE DE VIDROn


(Georgia O'Keeffe - Street of New York II)

n  FANTASMASn


(Zdislav Beksinski)

n  O QUARTO FECHADOn


(Ernst Ludwig Kirchner - Schlemihls in the Loneliness of the Room)

رواية مجنونة، مثل شخص يلعب معك لعبة، باستثناء أن اللعبة هي كابوس. لم أقرأ شيئًا كهذا منذ زمنٍ طويل..

Η Τριλογία της Νέας Υόρκης του Paul Auster μου άρεσε πάρα πολύ. Κυρίως βρήκα πολύ έξυπνο το τέχνασμα να χρησιμοποιεί την δομή και το εξωτερικό περίβλημα του αστυνομικού μυθιστορήματος για να απλώσει επάνω σε αυτόν τον έτοιμο καμβά το δικό του υπαρξιακό σύμπαν. Μου θύμισε λιγάκι Κάφκα κυρίως ως προς την αδυναμία των ηρώων του να σπάσουν τα δεσμά που τους επιβάλλονται.

Υπάρχει μια εξαιρετική ισορροπία ανάμεσα στην δράση και στο ξεδίπλωμα φιλοσοφικών στοχασμών που αναλύονται με την ίδια λογική μέθοδο που θα χρησιμοποιούσε κι ένας ντεντέκτιβ, μόνο που εδώ το πραγματικό μυστήριο έχει να κάνει με θέματα όπως η λειτουργία του ανθρώπινου μυαλού, η αναζήτηση της αιωνιότητας, το ζήτημα της σωτηρίας του κόσμου κα.

Επίσης για πρώτη φορά συνειδητοποίησα πόσο παλιός είναι ο Νέος Κόσμος. Ένας κόσμος που ορισμένως μοιάζει γερασμένος παρόλο που επιμένει να βιώνει μια υστερική και εντελώς παράταιρη νιότη.

Οι ήρωες στις ιστορίες του Auster σπάνε σταδιακά τους δεσμούς τους με τον κόσμο και την εποχή τους γίνονται αρχετυπικές μορφές που δεν μπορεί να τους χωρέσει καμιά διήγηση, δεν μπορεί να τους περιγράψει καμιά λέξη και στο τέλος εξαϋλωμένοι, σβήνουν, για να ανάψουν κάπου αλλού σε κάποιο απρόσιτο σε εμάς, ουράνιο στερέωμα, σαν μεταμορφωμένοι αστερισμοί.

Το διάβασα στα αγγλικά με μεγάλη ευκολία, η γραφή του είναι απλή, χωρίς γλωσσικές ακροβασίες, ρέουσα και μεστή.

Gave me brain fog in a good way. Detective noir madness. Philosophical, cerebral, puzzling treats.

I will now have to go down the Auster rabbit hole.

Is The NYT three novels-in-one, or a single tome?

Ah, well: That's four Auster "novels" in a row for me I guess... and, (not) interestingly enough, they were ALL very much alike (Oracle Night, The Glass City, Ghosts, The Locked Room). It's becoming clear that Auster has adopted very interesting themes, such as the transitory nature of fiction and reality; the writer's world manifested in a literal form; & the double... He writes in free-flow and non sequiturs.

Yeah, I will be the first one to admit that almost always his conclusions are not concrete (and they don't have to be) and will even venture to say that with the exclusion of "Timbuktu" his endings are all incredibly inelegant. But damn if he isn't readable! Even the writer's ego, a quality I deem somewhat lame when personified in literature doesn't bother me. Yeah, Auster is in love with New York, with the writer, & obviously with himself. But doesn't the saying go "Write what you KNOW"? And Auster, perhaps not really knowing how his novels will EVER end, does do something very admirable: He keeps the reader in a trance, submerging him/her in a world completely constructed from the marriage of the writer's everyday experience and his almost-visceral psyche.

"Em geral, as vidas parecem desviar-se abruptamente de uma coisa para outra, parecem oscilar e cair, parecem contorcer-se. Uma pessoa segue uma direcção, vira abruptamente a meio do caminho, pára, vagueia, começa de novo. Nunca se sabe nada e chegamos inevitavelmente a um sítio muito diferente daquele para onde queríamos ir."

Página 253

Жила-була й переклала, чи то пак, переклала ще бозна коли, а потім сто років копирсалася з вичиткою, бо це шалено заморочний текст, весь вибудуваний саме на тих дієсловах, які ти зазвичай у перекладі сяк-так оминаєш во ім’я притомної української стилістики (бути, говорити, думати, здаватися – оцей весь блок). Скажімо, перше ж речення: “It was a wrong number that started it, the telephone ringing three times in the dead of night, and the voice on the other end asking for someone he was not”. Стилістично адекватний переклад: “А почалося все з невірно набраного номера, трьох телефонних гудків глупої ночі й голосу по той бік слухавки, який звернувся не до нього”. На жаль, сюжетно адекватний переклад звучить таки як гуглтранслейт (“звернувся до того, ким він не був”) - ясно, що вся моя тестова група забанила цю версію з дикими криками, тестова група права, але по суті голос звертається до детектива, оповідач у той момент не був детективом, але стане по ходу внаслідок оцих адресованих не йому слів, і всі його колізії з ідентичністю лежать в основі сюжету. Себто не переклад, суцільна історія втрат і скрежету зубовного.

Це такі галюцинаторні американські витоки постмодерного детектива (де, як пам’ятаємо, питання не в тому, хто вбивця, а в тому, хто детектив) з високої полиці, дуже семіотичні – про дистанцію між знаком і означуваним, себто словом і предметом, який те описує, а також про співвідношення між актом споглядання/спостереження й ідентичністю (і того, хто споглядає, і того, кого споглядають), про нелегкий баланс між зовнішнім і внутрішнім і про все на світі. Читач також довідається чимало про мізки й какашки Волта Вітмена, історію Бруклінського мосту, ранні етапи розвитку американського роману й інтерпретації міфу про Вавилонську вежу через віки. Не можу сказати, що це мій улюблений жанр, країна чи епоха – хоча призма останньої повісті у трилогії таки робить перші дві повісті ретроспективно кумеднішими – але було цікаво.

Вийде в Основах, ну, або не вийде, враховуючи їхній track record. Одне із двох.

I knew going in that The New York Trilogy offered three very untraditional takes on the detective story.  Given Auster's reputation, this seemed like an interesting ride to take.  It wasn't.  I have never before read a collection where every entry was so uniformly disappointing.  The three stories--all variations on a theme--start fairly well.  But, then each becomes progressively stranger and, even worse, pointless.  I truly wish I could have back the hours I wasted on this book.