Все ж вирішила відволіктися на написання цього відгуку, поки він ще є актуальним для мене і трішки для світу.
⠀
Якщо ви думаєте, що вам буде страшно читати "Протистояння" через коронавірус, то я вас, мабуть, розчарую. Асоціації із нашою пандемією під час читання першого тому у мене припинилися десь ще на першій-другій сотні сторінок. А потім, після оцих всіх смертей (здається, йдеться про 98% населення у самих США), я почала переживати, щоб усі герої успішно зійшлися в одному місці і щоб все в них стало добре.
⠀
Але Кінг слово "добре" вміє трактувати по-різному. І хоча на початку другого тому ми вже спостерігаємо, як на теренах Америки розбудовуються два різнополюсні суспільства, переживання за Френні, Стю, Ніка, Тома, Ларрі та інших ще більше набирають обертів.
⠀
До речі, про суспільство, державотворення і технічний поступ.
⠀
Дуууууже мені припали до душі розмірковування Кінга про соціальні, культурні і державотворчі питання. Для цих розмов він створив цілого персонажа - старого соціолога, трішки скептика, але й той наприкінці описаного шляху героїв починає відкидати своє стовідсотково раціональне бачення світу.
⠀
"Люди не можуть без інших людей. Хіба ти цього не відчув? Коли їхав сам?
⠀
Так, - кивнув він. - Коли ти сам, починаєш казитися від самотності. А коли з кимось, починаєш казитися від товариства. Коли ми збираємося разом, то будуємо довжелезні ряди літніх котеджів, а по суботах мочимо один одного в барах."
⠀
А чого тільки вартий пасаж про електрику:
⠀
"Сидячи на ґанку, гойдаючись, вона помітила в стінній панелі електричну розетку. Можливо, люди могли тут сидіти влітку і слухати радіо чи навіть дивитися бейсбол по отому симпатичному кругленькому телевізору. У всій країні не було нічого звичайнішого, ніж такі круглі пластини з двома дірочками. У неї навіть такі були у тій халупці в Гемінгфорді. Про ці штуки й не думаєш… доки вони не припиняють працювати. А тоді розумієш, як у біса багато в житті людини з них береться. Увесь той вільний час, про який їй солодко просторікував Дон Кінг… він брався з оцих дірочок у стіні.

Коли сила в них скінчилася, то всі ці пристосування на зразок мікрохвильової печі або «преса для сміття» годяться хіба що для того, щоб повісити пальто чи капелюх."
⠀
Ну і про нераціональне. Адже Кінг без цього не був би Кінгом.
⠀
У "Протистоянні" обігрується тема людського "сяйва", адже чи не всі, хто лишився живим після Капітана Трипса, в тій чи іншій мірі володіють екстрасенсорними здібностями. До одної чи другої точки їх ведуть сни і ніхто з них не ставить під сумнів правильність такого орієнтира.
⠀
Одна чи друга точка - це два різні полюси, два суспільства, одне з яких формується навколо добра, а друге - навколо зла, чи радше - страху і безвиході. Релігійне бачення тут Кінг теж не оминає.
⠀
Я все чекала, що зрозумію, що Америка "Простистояння" - це минуле світу Роланда, але, здається, це все ж одна із багатьох реальностей мультиверсу Кінга. Вже зберегла собі схемку зв'язків між усіма книгами. Наприклад, у "Протистоянні", окрім очевидного зв'язку із серцевиною - Темною Вежею, є ниточка до Клубу Невдах. Та й, мабуть, багато іншого, чого я, читач ще не всіх книг Короля, могла не вловити.
⠀
Головне зло, звісно, наші герої у кінці "Протистояння" поборять (на деякий час зупинять), хоч і волею випадку (чи задумкою Ка), але:

"Як ти вважаєш… люди коли-небудь хоч чогось навчаться?
⠀
Вона відкрила рота, щоб сказати, повагалася, промовчала. Мигтіла гасова лампа. Її очі здавалися дуже синіми.
⠀
— Не знаю, — врешті сказала вона. Здається, ця відповідь їй не сподобалася; вона постаралася сказати ще щось, чимось доповнити свої слова, але змогла тільки повторити: — Не знаю."

Великолепен епос за изконната борба между доброто и злото. В тези малко над 1300 страници ще усетите страх, тъга, радост, гняв. Краят на света е едва началото на същинския сблъсък. Стивън Кинг в пълния си блясък, па макар и разширеното издание да включва и доста подробности, които могат да се сторят досадни за някои.

При все последната забележка, книгата те увлича в сюжета си от самото начало и не те пуска по време на дългото спускане по въртележката. Заслужава си на 100%.


4.5/5
9/10

Що відбувається в світі після того, як вірус припинив вбивства? Після того, як 98% населення країни вимерло?

Люди групуються, намагаються збудувати все спочатку. Цей світ — страшний і неймовірний водночас. В магазинах повно продуктів, в аптеках — ліків. Вулиці всіяні мертвими людьми і пустими будинками, дороги — автомобілями. Це світ, в якому одночасно є все і нічого. Занурюючись в текст, ти відчуваєш себе там, в цьому світі, де все починається спочатку. Моторошно, страшно, але як же цікаво!

Що робити? За що хапатися? Приймати закони, відновлювати електроенергію чи водопостачання? З цим стикаються герої другого тому.

Для мене ця книга не така динамічна, як перша, але дуже цікава! Всі герої вже знайомі — легше орієнтуватися. Тут чимало містичного і філософських роздумів, протистояння добра і зла, харизматичний і загадковий антагоніст, кохання, надії, втрати. Але ці втрати ще болючіші — бо ж за 2 томи з героями зріднюєшся.

Друга частина теж дуже кінематогоафічна — читаєш, але водночас і бачиш, і відчуваєш. Я не втомлююсь дивуватися тому, як автору словами вдається створювати і настрій, і атмоферу, це неймовірно! Останні 200 сторінок прочитала на одному подиху за один вечір, хоча першу половину книги читала дуже довго і не могла визначитися зі своїм ставленням.

covid ouuuu

Terminado o 2º volume de "A Dança da Morte" de Stephan King, que dizer?
É um livro muito bem escrito, tal como todos os que já li do autor. Tem descrições fantásticas e cinematográficas de cenas de terror macabro. Que mente a dele! Como é possível tanta imaginação!
No entanto desiludiu-me um bocadinho. Isto porque gostei muito do primeiro, com toda a história à volta da supergripe e não estava a contar com tanta fantasia neste 2º volume.
Aqui temos a luta dos bons contra os do oeste. Os bons são "guiados" pela mãe Abigail, uma anciã que "fala" com Deus e os maus são guiados por Randall Flagg, que é o diabo em pessoa.
O bem vence, no entanto o último capítulo deixa a "porta aberta" para o mal...

Dimension trop mystique sur une lutte entre le bien et le mal au final. Mais le début qui retrace la création d'une société est intéressant. Le rôle de certains personnages dont le pyromane fou et le manipulateur sont particulièrement intéressants.

Não é a sua melhor obra. Não é a sua pior obra. Foi a única que me deu um valente murro no estômago na última página!

Iniciada em meados da década de 70 e terminada no final da década seguinte, conta a história de um mundo pós-pandémico e dos seres humanos que o habitam. Somos, a cada página, confrontados com a eterna pergunta: “mas afinal, que raio de sociedade é que queremos construir? Que legado queremos deixar?”. E podíamos ficar por aqui. Não tem o brilhantismo do “The Shining” ou o ‘e se isto tivesse acontecido’ do “22/11/63”.

Mas afinal o que nos prende até ao último capítulo? Resumidamente, o ano de 2020 e o famoso SARS-CoV-2!

É arrepiante ler a descrição que King faz da transmissão da doença que aniquila praticamente toda da humanidade (uma estirpe modificada de uma supergripe escapa de uma instalação de testes biológicos e destrói 99% da população mundial … sim, a sério!). Se eu não soubesse distinguir a ficção da realidade, diria que a explicação da OMS (e da sua congénere nacional DGS) sobre a transmissão da COVID-19 roça perigosamente o plágio de uma obra escrita na década de oitenta do século passado.

E o murro no estômago? Esse está num dos últimos diálogos de duas personagens:

n  “Achas que as pessoas chegarão a aprender alguma coisa?”
“Não sei.”n

Кажуть, до героїв Джорджа Мартіна не варто звикати, бо косить їх нещадно. Ну, з «Протистоянням» радила б те саме. Кінг розійшовся

Том 1 и 2
Капитан Трипс опустошава света
(Цялото ревю е тук: https://knijenpetar.wordpress.com/202...)

Може би всеки писател на страшни и фантастични истории си мечтае един ден да разруши света или да го промени драстично, поне върху хартия. Така възможностите и изборите наистина стават безкрайни. След няколко успешни романа и сборник с разкази, явно везната се е наклонила в правилната посока и Кинг е поел по пътеката на пълното прекрояване, каквото в негов стил означава да извае мащабно платно, чиито краища се размиват в безкрая, огънати от впечатляващото му въображение. Всъщност в първото си издание романът е бил съкратен с близо 400 страници, защото финансовият отдел изчислил, че новата книга на Кинг може да поеме точно определена цена. Но десет години след това орязване, вече Кинг води парада и величието на произведението му е възвърнато. Романът е епичен, разтеглен максимално от хиляди подробности, които се напасват постоянно, без да гарантират сигурен изход. Често ужасът се промъква в по-тесните пространства – домове, квартали, градчета – уплътнявайки страха до черната сянка в ъгъла, мазето или канализацията. Но „Сблъсък“ („Бард“, 2012, с превод на Л. Николов, В. Прошкова, В. Еленкова, А. Главанакова) е мащабен, обхващащ всичко и всички – една безкрайна и опустошителна безнадеждност, която предвещава само агония и смърт. Светът е променен драстично и няма спасение, особено за аутсайдерите. Но не така мисли Кинг.
Продължава в блога: https://knijenpetar.wordpress.com/202...

7 de 10*

Opinião:
https://abibliotecadajoao.blogspot.co...

Mainen Portlandissa syntynyt amerikkalaiskirjailija Stephen King'n tehtyä todellisen läpimurtonsa vuonna 1977 romaanillansa Hohto kohti merkittävintä elävän amerikkalaiskirjailijan asemaa, suurinta tarinankertojaa, modernin kauhukirjallisuudenmestaria sekä kohti tärkeää paikkaa populaarikulttuurissa, hänellä oli suunnitteilla jotakin valtavaa, jotakin joka lopulta sai nimekseen Tukikohta, alkuperäisnimeltään The Stand, ja jotakin josta kohosi loppujaan hänen suurin, ja kiistellysti hänen paras, romaaninsa.



Tukikohta (engl. The Stand, USA) on Yhdysvaltain parhaimmaksi moderniksi tarinankertojaksi kutsutun Stephen Kingin (s. 1947) kirjoittama dystooppinen, post-apokalyptinen romaani. Kirja julkaistiin samana vuonna kuin novellikokoelma Night Shift (suom. Yön äänet), eli 1978, mutta 12 vuotta myöhemmin King julkaisi laajennetun laitoksen, joka on ainut suomenkielinen versio tästä jo alkuperäiskooltaan laajasta eepoksesta. Laajennettu laitos sisältää enemmän populaarikulttuuriviittauksia ja syventää muutamia hahmoja enemmän kuin alkuperäinen laitos. Suomeksi Tukikohdan on kääntänyt Kari Nenonen, ja Book Studion julkaisemana se julkaistiin kovakantisina kahdessa osassa pituutensa vuoksi vuonna 1990. Myöhemmin ilmestyivät pokkariversiot, ja kokonaisena sidoksena Tukikohta saatiin nähdä Suomessa vasta vuonna 1994. Kirjasta on tehty myös kaksi TV-sarja-adaptaatiota: ensimmäinen vuonna 1994 ja toinen vuonna 2020.

Noh, mistä tämä tiiliskivi sitten kertoo?

Kirja kertoo Charles D. Campion -nimisestä Yhdysvaltain sotilaana toimivasta miehestä, joka pakenee perheineen yöllä armeijan salaiselta (Sininen projekti) Project Blue'n alueelta ulkomaailmaan oltuaan vartiovuorossa ja nähtyään mahdottomuuden: mittarit muuttuvat välkkyvän punaiseksi; hän syöksähtää vartiohuoneen automaattisesta ruostumattomasta teräksestä tehdystä, kaiken kestävästä ovesta ulos ennen kuin se protokollan mukaisesti automaattisesti sulkeutuu ja jättää hänet ja kaikki muut altistuneet sisälle, sillä onhan tämä Yhdysvaltain hallituksen ylläpitämä salainen tutkimuslaboratorio, jossa kehitellään bioaseita, huolimatta bioasekonventiosopimuksesta, joka laadittiin jo 15 vuotta ennen kirjan tapahtuma-aikaa. Campion kuitenkin kantaa - ja tulee kyllä tuntemaan sen pakomatkallaan - tätä tappavaa supervirusta, joka tulee tappamaan arviolta 99,4 prosenttia Amerikan - ja mahdollisesti koko maailman - väestöstä.

Jostain syystä jotkut ovat kuitenkin immuuneja tälle virukselle, ja nämä henkilöt ovat päähenkilöitämme, jotka voivat vain katsella, kun kaikki muut vain tippuvat ympäriltä kuin kärpäset. Pahennusta aiheuttaa tietämättömyys; tietämättömyys, mistä on kyse, sillä armeija yrittää kaikin keinoin (tulee se sitten edellyttämään televisio- ja radiokanavien haltuunottoa, sanomalehtien sensuuritouhuja sekä jos tarve vaatii, voidaan suurisuiset epäilijätkin kuopata ennen heidän omaa vuoroaan maan alle) pitää heidän salaisen projektinsa tuotos pelkkänä ärhäkämpänä sikainfluenssana.

Näillä, jotka ovat selviytyneet painajaismaisesta ihmiskunnan rappeutumisesta, ovat onnekseen immuuneja, on yhteinen päämäärä: löytää tiensä vanhan mustan naisen luo, joka asustelee Nebraskan laajojen maissipeltojen ympäröimänä. Mutta joku pahakin vetää ihmisiä, pahoja ihmisiä puoleensa, ja näin yhteinen Amerikka jakautuu kahteen: hyvät ja pahat, jos niin voi sanoa. Hyvät ja pahat, kummatkin omalla tavallaan, alkavat palauttaa yhteiskuntaansa takaisin pystyyn luomalla omaa politiikkaansa, hyvinvointiin sekä sähköön ja järjestykseen keskittyen. Tällä pahojen diktaattoriaseman saaneella on kuitenkin mielessään aivan muuta mielessään kuin hyvillä siellä Boulderin vapaavyöhykkeellä, johon nämä hyvät ovat yhteiskuntansa valtuustoineen perustaneet. Mutta kaikki toden totta tietävät sen.

Tässä juoni lyhykäisyydessään.

Kirja on massiivinen; lähes 1350 sivua. Siinä on 30 nimikkohahmoa, kymmenkunta päähenkilöä sekä neljä ryhmää, joita seurataan. Kaikki hahmot eivät ole kuitenkaan juoni- ja draamakaaren kannalta merkittäviä, ja on vaikea sanoa, ketkä ovat päähahmoja ja miksi ennen kuin olet lukenut kirjasta noin puolet, sillä varsinkin alussa hahmoja menee ja tulee paljon. Tukikohdassa ja Stephen Kingin monissa kirjoissa, kuten useita genrejä yhdistelevässä Kingin päätyöksi kutsutussa Musta Torni -sarjassa, esiintyvä Randall Flagg -niminen heppu tekee ensiesiintymisensä. Kirjasta näkee myös sen ajan ajankohtaisuutta, Kylmän sodan käydessä kuumimmillaan. Romaani on vaikuttanut myös jonkin verran populaarikulttuuriin - ei kuitenkaan ehkä yhtä paljon kuin moni muu Kingin klassikkoteos. On se saanut näkyvyyttäkin näinä Covid-19 -vuosina. En osaa sanoa, onko tätä epäilystä ikinä vahvistettu, mutta ainakin itse koen, että Robert Kirkman olisi ottanut tästä teoksesta vaikutteita omiin Walking Dead -graafisiin romaaneihinsa (ja myöhemmin menestys-TV-sarjaan) - but who knows? Mutta vaikka teos vaatii lukijalta paljon, se palkitsee lukijan monin kerroin.

Tosiaankin, romaani on rakennettu kolmeen osaan, noin puolen vuoden aikajanalla: (1. osa) Kapteeni Trips, (2. osa) Rajalla sekä (3.osa) Tukikohta.

Ensimmäinen osa, Kapteeni Trips, alkaa Campionin paolla mukanaan parannuskeinoton Kapteeni Trips (kutsumanimeltään) -virus, joka alkaa levitä Teksasin Arnetten Texaco-huoltoasemalta ympäri Yhdysvaltoja ja maailmaa jättäen jälkeensä pelkkiä varisten nokkimia ruumiita. Kirjailija kuvailee pelottavan tarkasti taudin leviämistä, sekasortoa, hämmennystä sekä armeijan epäinhimillistä suhtautumista asiaan mutta kuitenkin äärimmäisen todenmukaisesti. Ajatus jonkinlaisesta samankaltaisuudesta vallitsevan pandemian kanssa on väistämätön. Kirjailija rakentaa tätä maailmaa pala kerrallaan ja luo lukijalle erittäin - ehkä jopa liian - tarkan kuvan tästä nyt dystooppisesta ja post-apokalyptisestä Amerikasta. Nämä, ketkä ovat immuuneja, näkevät joukkokuoleman paraatipaikoilta, joka tuntuu lukijasta varsin surulliselta; heidän lähimmäisensä vain tippuvat ympäriltä kuin kärpäset. Päähenkilöt - ehkä oma suosikkini Stuart "Stu" Redman mukaan lukien - pääsevät todistamaan kuoleman lisäksi, kuinka hallitus pyrkii eristämään tartunnan saaneet käyttämällä tarvittaessa armeijaa toteuttamaan väkivaltaisuuksia ja joukkotuhoa. Alussa ei kuitenkaan mässäillä liikoja, ja keskittyykin paljon hahmoihin ja dialogiinkin, jossa King on tunnetusti erittäin hyvä. Tähän maailmanlopun tulemiseen kirjailija käyttää mukavasti ainakin 500 sivua, kun yleensä maailmanloppuun sijoittuvat tieteiskirjat kertovat maailmanlopun jälkeisestä ajasta ja siitä, kuinka alkaa pikkuhiljaa syntyä ihmisyhteisöjä. Tekee tämäkin kirja sitä, mutta käsittelee romahduksen ensin hyvin perusteellisesti alusta loppuun.

Toinen osa, Rajalla, keskittyy sekasorron jälkeiseen aikaan, jolloin olet jo joko rakastunut päähahmoon tai vihaat häntä. Yksinkertaista. Henkiinjääneet alkavat etsiä muita ihmisiä ja kokoontua ryhmiin mukanaan yhteinen päämäärä. Myöhemmin he alkavat rakentaa yhteiskuntaa pala kerrallaan takaisin. Teoksesta näkee, että kirjailija on ollut hyvin kiinnostunut sosiologiasta ja yhteiskuntatieteistä. Kirjassa on hahmo, Glen Bateman, joka on sosiologi, ja ainakin maallinen voi tämän hahmon kertomia asioita pitää oikeinkin loogisina ja todenperäisinä - tiedä sitten häntä. Pidin kovasti tästä osasta kirjasta, sillä minusta se oli (tai on) erittäin mielenkiintoista. Ensinnäkin kuulla edellä mainittua Batemania, joka puhui todella viisaita vastikään perustetussa valtuustossa (tai kirjan suomennos - komiteassa) ja vielä Stun kanssa kaksin käydyissä keskusteluissa sekä nähdä, kuinka he pääsevät taas jaloilleen ja harjoittavat että päättävät omaa politiikkaa pienessä ihmisyhteisössä. Edellä mainitut Stun ja Glenin keskustelut ovat täyttä kultaa! Eikä siihen kulta todellakaan lopu; sitä on koko kirjan täydeltä, kuten on myös viittauksia muualle Kingin multiversumiin...

Kirjailija Stephen Kingillä on luultavasti maailman suurin multiversumi - suurempi kuin niillä sarjakuvaheeboilla siellä MCU'n ja/tai DC'n konttorilla. Multiversumi, eli multiversum, tarkoittaa tässä tapauksessa (tieteessä hieman eri juttu) luotua fiktiivistä kaksoismaailmaa. Tämä ensimmäinen universumi sijoittuu meidän maailmaamme, johon luoja, eli King, on lisännyt omia paikkojaan, henkilöitään yms. Tästä esimerkkinä kaupunki Derry, joka on ollut tapahtumapaikkana lukuisissa Kingin kirjoissa, joista tunnetuin lienee SE (engl. IT) - joka lyhyestä nimestään huolimatta on Tukikohdan tavoin mittava romaani. Viittauksia tästä kaupungista on luultavasti useita. Toisena esimerkkinä hahmo, jonka nimi saattaa aikaisemman arvostelun perusteella olla tuttu. Nimittäin Randall Flagg, joka on esiintynyt lukuisissa kirjoissa Tukikohdan lisäksi (Musta Torni -sarja). Toinen universumi sijoittuu täysin Kingin itse luomaan maailmaan, johon Musta Torni sijoittuu. Taitaa olla niin, että joka ikinen miehen kirjoittama kirja on kytköksissä toisiin. Jotkut enemmän, kuten kirjasarjat, toiset vähemmän, jotka saattavat sisältää vain pieniä viittauksia muualle.

Kolmas osa, Tukikohta, on osa, jonka tapahtumien suoremmalle kerronnalle en halua uhrata sanoja, jotta en pilaisi lukukokemusta. Puhunkin nyt hieman yleisemmin tästä tiiliskiviromaanin loppupuolesta. Kirjan loppukliimaksia on sanottu huonoksi; huonoksi siihen nähden, että edelliset 1300 sivua on ollut erinomaista erinomaisen kirjailijan kädestä, joten monien mielestä loppukin olisi saanut antaa lukijalle enemmän eikä olla hieman laimea; olla enemmän, päättää kirjan paremmin. Voin hyvin samaistua kyseiseen väitteeseen, mutta en kuitenkaan kovin vahvoin mielipitein. Sillä koko teoksen läpi eräänlainen katsomuksellinen lähestyminen sekä uskonto on tullut siinä rinnalla vahvasti mukana, tuonut kenties yliluonnollisia piirteitä mukaan - jotka ovat Kingin kirjoissa kovinkin yleinen asia. Koko ajan lukijalle on tarjottu vihjeitä koskien loppua, mutta ymmärrän hyvin, jos sitä pitää leiminä (lame, engl., puhekieli). Mutta ajattelen myös, että tarina oli pakko lopettaa jollain tavalla, ja oltaisiin se, miten tahansa lopetettu, ei se välttämättä olisi ollut paljoakaan parempi - tai tyydyttänyt lukijaa eri tavalla. Tuon kaltaista jättiromaanmia on varmasti vaikea lopettaa täysin järkevästi, ja tässä tapauksessa olisi se varmasti paisunut vielä satoja sivuja laajemmaksi, jos loppua olisi ollut erilainen. Hyvä arvostelun lukija, älä anna minun saada sinulle lopusta sellaista kuvaa, että se olisi todella huono tai pilaisi muuten mestariteosromaanin, sillä sitä se ei tee.

Viimeinen osa ei sisällä ainoastaan leimiä loppua vaan myös paljon muuta. Näistä muutamia mainitakseni ovat erittäin hyvät dialogit, tarinankerronta, juonikuviot, jotka eivät ole monimutkaisia mutta silti kultaa sekä totta kai mahtavaa kuvausta. Tässä osassa ihmiset, joidenka kanssa lukija on viettänyt lukuisia tunteja - kymmeniä tunteja! - tulevat jättämään lukijan aivan tuosta noin, joka tietysti on haikeaa. Tuohon aikaan King vähät välitti, kenet listi; nainen, lapsi, päähenkilö - hällä väliä! Toivot tietenkin kaikkien suosikkihahmojesi selviävän, - kun taas niiden toisten kannalta ehkä asia on toisin - mutta tiedät silti, että... sinne ne vain tuupertua tuupertuvat - eihän se muuten olisi elämää. Lisäksi tässä osassa viimein selviää, ketä kirjailija on pitänyt tärkeimpinä draamajatkumon että tarinankulun kannalta.

Sitten vielä muutama sana Nenosen käännöstyöstä. Kun puhutaan Stephen Kingin kirjojen käännöksistä, voidaan puhua erinomaisista käännöksistä ja umpisurkeista. Osa, kuten Ilkka Rekiaron suomennoksista on erittäin taidokkaasti sekä oikein käännetty - selvästi kääntäjä on lukenut paljon miehen tuotantoa ja osannut kielensä. Rekiaro on suomentanut Tammella jo yli 20 vuotta. Sitten taas tietyt, varsinkin muutamat (ei kuitenkaan kaikki) vanhemmat pienkustannus Book Studion julkaisemat, on kovin huonoja, ja paikoin minunkin 7. luokan englannin kielen osaamisellani osaan sanoa joitain käännöksiä aivan naurettaviksi. Otin selvää, oman saamani kokonaiskuvan ja itse huomaamieni virheiden lisäksi, Kari Nenosen suorituksesta tässä suuressa teoksessa, ja täytyy todeta, että hän on tehnyt kuitenkin ihan kelpo -luokan työtä tässä varmasti aikaa vievässä projektissa. Joitain virheitä (kuten mineshaftin, eli kaivoskuilun, sekoittaminen miinakuiluun) kirja sisälsi, mutta ei mitenkään niin paljoa, että se olisi lukukokemukseen merkittävästi vaikuttanut.

Nyt on varmasti helppo arvata, että annoin kirjalle täydet viisi tähteä; kyseessä on todellinen mestariteos. Toivoisin, että antaisit, hyvä lukija, mahdollisuuden Tukikohdalle. En keksi muuta syytä, miksi ei lukisi, kun että kirja on liian pitkä. Jos siis muutama viikko irtoaa yhdelle ainoalle kirjalle ja se ei haittaa, niin tartu tähän! Tulet nimittäin suurella todennäköisyydellä pitämään kirjasta.


- Alpert Aro, 1. 22. -22

Відколи я почав читати Кінга, я дуже часто чув, що цей роман є найкращим з усієї його творчості. І перші 200 сторінок мені так теж здавалося. Цей роман розповідає про протистояння двох груп людей після вірусного апокаліпсису, коли на планеті від нового штаму грипу вимерло близько 99% населення. Під час епідемії з'являється таємничий чорний чоловік, який починає збирати людей, для побудови нового суспільства і знищення всіх, хто буде проти його "версії" цього суспільства. На противагу йому невідомі сили збирають людей навколо старої бабці Абіґейл, щоб об'єднати людей і знищити цього темного чоловіка.
Книга розділена на три частини, в кожній з який розкривається окрема тема.
Перша частина розказує про початок епідемії та її закінчення, і знайомить нас з більшістю головних героїв. Це, однозначно, найкраща частина книги. Неймовірно атмосферно написано! Ця частина справді схожа на найкращий твір короля жахів. Чудово розкриті персонажі, чудово прописані характери. Автору вдалося втримати ідеальний баланс між описами подій та презентацією і розвитком персонажів. Віриш кожному слову автора і кожному слову усіх героїв книги. На висоті й психологічна складова, яка плавно наростає і тримає в напруженні аж до самої кульмінації, коли описуються події з військовими у кінці цієї частини книги.
У другій частині ми слідкуємо за об'єднанням персонажів у групи, знайомимося з деякими новими героями і бачимо розвиток нового, постапокаліптичного суспільства. Ця частина книги не така атмосферна, як перша, але по-своєму цікава тим, як герої намагаються з нуля створити скоординоване суспільство, не маючи ніякого досвіду у такого роду речах. Паралельно певні персонажі намагаються розібратися у собі і балансують на межі переходу до табору ворога. Основна інтрига цієї частини саме в тому, чи вдасться головним героям організувати людей, що вижили після епідемії та чи зможуть вони знайти «кротів», і завадити їм завдати шкоди новому суспільству. Саме тому, що ця частина найбільше орієнтована на д��алоги, книга починає просідати в динаміці. Читачу, який хотів бачити динамічні події на фоні постапокаліпсису такий розвиток сюжету може видатися затягнутим і нудним. Та якщо не зациклюватися на тому, що ти очікуєш від цієї книги і просто читати, то можна отримати кайф і від цієї частини.
У фіналі ми переходимо до, власне, протистояння і ця частина мені здалася найбільш недоробленою. Складається враження, що Кінг зрозумів, що тексту якось занадто багато вже і треба швидше закінчувати. Внаслідок цього саме протистояння відбулося за ~100 сторінок. Так, фінал трагічно-епічний, але дуже коротенький і дуже не розкритий. Після такої чудової деталізації у перших двох частинах книги я очікував більшого. Дещо схожа ситуація у книзі Кінга «Під куполом», де на протязі всієї книги чудово подано міні-суспільство, а у фіналі стається здоровенний рояль, який падає нізвідки і розбиває на друзки всі надії щодо крутого фіналу. Схоже у Кінга є проблемка з завершенням великих романів (за виключенням «Воно»).
В цілому, роман точно вартий свого часу і, попри затягнутість в середині, та слабо розкритий фінал, тримає високий рівень на протязі всього часу, змушує переживати за героїв (причому навіть за негативних), а неймовірний початок заслуговує на найвищі похвали. Я б сказав, що це одна з тих речей, яку прочитати варто, а також, вона чудово підходить для знайомства з творчістю Кінга, незважаючи на розміри роману.
Оцінка: 8/10
#книги #книгорецензія #безцензури #ррцз #постапокаліптика #містика #кінг