m.a.r.a.v.i.l.h.a.
(comprado para reler elektra. seguem-se os dois édipos e antígona)

Áyax, de Sófocles, nos devuelve al Ciclo Troyano que habíamos dejado en Orestíada. Los eventos que hacen parte de este universo se ubican en lo que se suele llamar la Edad Heroica: una estrecha franja de tiempo limitada a unas pocas generaciones anteriores y posteriores a la guerra de Troya.
https://www.musaparadisiaca.co/2020/0...

Un libro che per me ha colmato un vuoto, ma che potrebbe farlo anche per tanti altri. C'è questa cosa che da un lato siamo imbevuti di cultura classica e di citazioni greche e latine da tutte le parti, dall'altro quelli che non hanno compiuto studi classici si trovano non in grado di goderne appieno. Nei licei scientifici (degli istituti tecnici ancora meno, ovviamente)di letteratura latina si fa pochissimo, di quella greca niente affatto. Con l'aggravante che la prima è la figlia neanche troppo originale della seconda, e che quindi è quella che non viene fatta quella che si sarebbe dovuto invece fare.

Dopo i poemi omerici, con tutto il loro carico di millenaria fama, ma anche di brutale ed animalesca ptimitività, si passa di botto all' Atene di Pericle, dell'acropoli, della nascita della filosofia. La grande tragedia greca, Eschilo Euripide ed, appunto, Sofocle. C'è di mezzo un periodo lunghissimo del quale non si sa pressochè nulla, e infatti la differenza si vede, eccome se si vede. Le tragedie di Sofocle (delle quali ci è rimasto pochissimo, al punto da stare tutto in un libro come questo) raccontano già di un genere letterario strutturato, con le sue regole, la sua metrica, i suoi topoi ben definiti ai quali ogni personaggio deve aderire. Niente a che vedere con le canzoni che stavano dietro all' Iliade ed all'Odissea.
Raccontano anche di un mondo che è già molto più civile. Le polis sono diventate un mondo civile, con le sue regole, a volta addirittura democratiche, con un rappporto con il sacro che è divenuto religioso. Sono città tanto più simili a noi, o comunque più simili all'idea che abbiamo del mondo classico come ci viene tramandato.

E' un mondo in cui la sopravvivenza della civiltà non è più messa in discussione, nel quale quindi ci si può occupare di ciò che sta oltre la mera sussistenza, qualcusa che sta sopra ed è più grande. Omero ci racconta dell'animalesca ricerca di un po' di cibo e di un riparo per la notte, nelle tragedie dell'età classica si parla dell'uomo, del senso della sua vita, del rapporto con gli dei e con un mondo che resta comunque ostile. La cesura è nettissima, e se ne accorge anche un profano.

Pagina dopo pagina, si fa la conoscenza diretta di figure che si è sentito nominare tante volte. Teseo l'uccisore del Minotauro, Edipo il vincitore della sfinge, e poi l'arciere Filottete, il focoso Neottolemo, Aiace Telamonio con la sua follia...
E quì secondo me torna fuori un punto che emergeva anche leggendo Omero. Sono tutti personaggi del mondo antico, e quindi poco profondi, semplici, diretti, coerenti con se stessi, anche se a differenza degli eroi omerici hanno una caratura psicologica nettamente superiore. Le loro sofferenze si traducono sempre al di fuori da se stessi, fuori verso un mondo dominato da divinità verso cui non si ha nessun controllo. Questa semplicità tipica del mondo antico nel pensiero collettivo non c'è, forse per colpa di un pesante neoclassicismo ottocentesco che ci ha ricamato davvero troppo, mascheraando il mondo ellenico con un idealismo davvero troppo pesante.

Sono contento di aver letto le tragedie di Sofocle. Hanno gettato un po' di luce sul mondo greco che ci fa da padre ma del quale troppa gente ha solo sentito parlare. E mi hanno raccontato di che cosa era davvero il mondo antico che no, non era quello di Foscolo, di Monti o di Pindemonte o addirittura di Antonio Canova. Quella era tutta fuffa, tutto un raccontarsela.

One has to read the Greek classics.,This is the beginning of literature . Sophocles voice crosses 25 centuries to talk to us about the many dramas of human nature and the destiny of man.
Amazing testimony to the art of writing.
It is hard to think that only 7 of his plays have survived among the 120 he is supposed to have written.

"No haber nacido es el mayor bien; pero una vez nacido, volver al origen de donde uno ha venido es lo que procede lo más pronto posible. Porque cuando se presenta la juventud con sus ligeras tonterías, ¿quién se libra del dolorosísimo embate de las pasiones? ¿Quién no se ve rodeado de sufrimientos? Envidias, sublevaciones, disputas, guerras y muertes. Y viene, por último, la desdeñada, impotente, insaciable y displicente vejez, en donde los mayores males de males conviven."

Este libro junta todas las obras que se conservan de uno de los maestros de la tragedia griega, Sófocles, en una sola edición. Me pareció una traducción súper moderna y entendible, sin perder la esencia del relato original. A continuación les dejo mis hiper mini reseñas de cada uno:

Ajax: 3/5 ⭐️
"¿Cuál patria que no fueras tú podría tener yo? ¿Cuáles riquezas? Sólo en ti me encuentro yo enteramente a salvo."

Esta primera obra cuenta brevemente como sucedió la muerte de Ajax, el mejor soldado griego después de Aquiles. Muy entretenido, con frases memorables, y un buen punto de partida a las tragedias de Sófocles.


Las Traquinias: 4/5 ⭐️
"Si uno cuenta vivir dos o más días, es un necio, porque no existe el mañana antes de haber pasado bien el día de hoy."

Las Traquinias narra la muerte del gran Heracles, causada sin querer por su esposa. Súper trágico y dramático (como todas las tragedias, claramente

There's not much I can say about this collection that won't sound like hyperbole but, the fact is, it's all kind of true. What you see in these works is, in many cases, the early seeds of some of the greatest storytelling devices ever conceived by the minds of men. Much like how the Bible (or as Eddie Izzard would say the Biblee) is a cornerstone of the West in such a way as to partly explain our language(s), culture(s), beliefs, so to with these texts we find the Grecian mother to our Biblical father.

I categorize them that way because, so it seems to me at least, that (ancient) Greek storytelling has something that the Bible (what I've read of it so far) does not. Namely, this missing factor is a self-awareness and even a malleability (relatively speaking) of concept that the Bible (dogmatic as it is) just doesn't have. Oh, sure, Biblical exegesis is anything but uniform (duh) but where does Moses doubt God's efficacy (or even existence) while still giving him praise? (ala Lucretius) I don't know, if nothing else I guess I could envision the Greek mode of storytelling of being more Chabbad (the Jewish Religious movement) where the Bible (not even ironically, come on) is the strict shomer shabbes Ultra Orthodox. Both offer something the other lacks, but both lack something that keeps them from being whole.

I won't pretend I'm original in thinking this (hell, Thomas Aquinas and Maimonedes kind of predate me and their whole 'reconciling the two halves of the dialectic, as in, Grecian ideas made consumable for the religious public' thing) but I will say that these are not friendly bedmates. But that's part of the fun. It's knowing these ideas are at each other's throats, it's downright Darwinian.

Digression(s) aside, this a wonderful collection and will have you slapping your forehead as you realize that the ancient Greeks were masters of storytelling devices that many modern and ostensibly more 'sophisticated' writers STILL have trouble grasping. Read it and watch the seeds as they fall to the soil.

Трагедії: Електра. Цар Едіп.Едіп у Колоні. Антігона. Філоктет.
Переклад Бориса Тена та Андрія Содомори

Ось і прочитана вже друга збірка трагедій, на сей раз це твори Софокла.
З трьох книжок, котрими я володію, ця виглядає найстарішою – пожовклі аж до коричневості сторінки, потужний запах мигдалю, горіха і кедра, ветхі сторінки – так її вже хтось читав. Від того і враження були, ніби заглядає в якийсь текст днедавніх часів, що насправді і відповідає дійсності.

В той час, як в Есхіла представлена повна трилогія Орестеї, в Софокла маємо всі три части Едіпії. Це три трагедії – “Цар Едіп”, “Едіп в Колоні” та “Антігона”. З них найпотужніше враження справляє для мене “Цар Едіп” – своєю атмосферою невідворотності, де з кожним актом Едіп дізнається і усвідомлює те, на які злочинства його прирекли боги. Тим часом “Едіп в Колоні” – історія відречення, де проклятий батько відкидає від себе проклятих синів і вони вбивають один одного. Цікаво, що після цієї частини хронологічно можна читати “Семеро проти Фів” Есхіла, де і описується битва за Фіви між Етеоклом та Полініком – синами Едіпа. “Антігона” – каскад самогубств де в центрі сюжету – Креонт, той самий брат Іокасти, котрий посів трон після смерті синів Едіпа.

Орестея в творчості Софокла представлена трагедією “Електра”, де описується не так помста Ореста, як сильний характер доньки вбитого Агамемнона Електри та її слабкодухої сестри. І тут дуже цікаво,як поводиться з сюжетом Софокл – в той час, як в Есхіла убивства Іокасти та Егіста відбуваються наче за сценою, то тут перед глядачами вносять труп мужевбивці під покривалом і подають йому його, як тіло мертвого Ореста. Егіст підіймає саван, розуміє, що його обмануто і приймає свою смерть.

П’ята трагедія – “Філоктет”, мені сподобалася найбільше. Знаєте, таким закоханим в Іліаду, читачам як я, дуже хочеться дізнатись про події, котрі настали після неї. Тому окрім всяких романів, та хрестоматій в нагоді стають трагедії. Цікавить доля Агамемнона – читайте Орестею, цікавить участь сина Ахілла Неоптолема – зверніться до трагедії Софокла, також існує твір про самогубство Еанта (Аякса) Теламоніда – “Еант з батогом”, котрий нажаль в цій збірці відстуній, але кажуть добрі люде, що буде в новому виданні. Отже, до Філоктета – це герой, котрого вкусила отруйна змія і від того він отримав страшну невигойну рану, все було б нічого, але він отруївся саме в той час, коли плив на Трою, а рана так смерділа, що його висадили на безлюдному острові. Озброєний Філоктет був не аби чим, а легендарним луком Геракла – котрий отримав від нього в спадок. І от, нидів він на тім острові аж десять років, допоки туди не прибув хисткий Одіссей разом із Неоптолемом. А все задля того, щоб повернути Філоктета разом з його луком під стіни Трої, адже він за пророцтвом має застрелити з того лука призвідника війни Паріса. Філоктет усяку відмовляється, бо тримає образу на тих, що його покинули. Спочатку Неоптолем обманом виманює в нього лука, потім його гризе совість він лука повертає і навіть вирішує повернути Філоктета на його батьківщину незважаючи на погрози Одіссея. Але раптовий фінал змінює уже відомий і славнозвісний прийом deus ex machinа. Перед героями з’являється сам Геракл і згадуючи свою важку долю, доводить Філоктетові, що безсмертя здобувається важким робом.

В підсумку, можна сказати, що я вже повністю призвичаївся до трагедій і вже з нетерпінням чекаю коли почну читати твори Евріпіда, але спершу – антологія античної поезії “Золоте руно”.

Degelijke vertaling, maar ook duidelijk uit de jaren tachtig: strak aangehouden woordvolgorde, ritme en plechtige taal. Interessante annotaties en goede inleidingen.
De schoonheid van de stukken zelf staan buiten discussie uiteraard: de Griekse tragedie is tijdloos.

إنها لحقيقة مسلم بها منذ زمان طويل عند بني الإنسان ألا وهي أنه لا يمكن بالنسبة إلى أي إنسان أن يعرف قبل أن يموت هل الحياة التي حييها كانت عنده عذبة أو قاسية

مسرحية نساء تراخس


تراجيديات سوفقليس ترجمة عبدالرحمن بدوي 1996م -المؤسسة العربية للدراسات والنشر

سوفقليس أو سوفوكليس في بعض الترجمات ، أحد أعمدة المسرح اليوناني مع يوربيديس واسخولوس

عاش ما بين 496 قبل الميلاد و405 قبل الميلاد لم تبق من مسرحياته ال123 مسرحية إلا سبع مسرحيات كما هو الحال ايضا مع سابقه اسخولوس
ولقد ترجم عبدالرحمن بدوي المسرحيات السبعة في هذا الكتاب وهي

أياس - أوديب ملكا - أنتيجونا - الكترا -أوديب في كولون -فيلوكتيت - نساء تراخس

إن الفرق بين مسرحيات اسخولوس وسوفقليس أن الاخير جعل في مسرحياتها الالهة اليونانية خارج التاريخ وليس ملتحمة مع التاريخ كما في مسرحيات اسخولوس ، لقد استعمل كليهما الأساطير والقصص الشعبية اليونانية ووظفوها في مسرحياتهم

اعجبتني مسرحية أياس أكثر من أي مسرحية أخرى

I would not remember much of this book for my life,
but if I could to carry with me these two quotes I would like.

"I rate the man as nothing worth who feels the glow of idle hopes." - Ajax

"How then could royalty be sweeter for me to have than painless rule and influence? Not yet am I so misguided as to desire other honors than those which profit." - Creon

What a brilliant collection, and now that I’ve read Sophocles’ entire oeuvre, I consider him one of my favorite playwrights

Philoctetes is one of the most brilliant portraits of pain, physical and emotional pain. And Odysseus, who appeared as the commonsensical counterpart to the sons of Atreus in Ajax (a superb portrait of heroic madness in the face of perceived insult), is here the deceptive schemer. Thinking now of Philoctetes, I am surprised by how singular The Odyssey’s multifaceted and mostly sympathetic portrayal of Odysseus stands out in light of Odysseus’ often negative reputation in later ancient literature.

Then the Oedipus plays are the most masterful “classic” Greek tragedies, full of gravity, beautiful language, elevated grandeur and nobility, and more. Oedipus the King is perhaps the more perfect, but so far my preference goes toward Oedipus at Colonus for the serenity that pervades that play and for the presence of a wiser and more peaceful Oedipus and for the noble presence of Theseus

And Antigone is special for its dramatization of the resistance of right against might, of the individual against the State. And it’s perhaps Sophocles’ bleakest play, insofar that there are three deaths at the climax - Antigone, Haemon, and Eurydice. At least the Oedipus plays establish a kind of noble stance in relation to fate, and Philoctetes ends with a hope of healing. Antigone seems the most relentless of the Sophoclean masterpieces.

ANTIGONE - Il n'y a point de honte à honorer ceux de notre sang.
CRÉON - Mais l'autre, son adversaire, n'était-il pas ton frère aussi?
ANTIGONE - Par son père et par sa mère, oui, il était mon frère.
CRÉON - N'est-ce pas l'outrager que d'honorer l'autre?
ANTIGONE - Il n'en jugera pas ainsi, maintenant qu'il repose dans la mort.
CRÉON - Cependant, ta piété le ravale au rang du criminel.
ANTIGONE - Ce n'est pas un esclave qui tombait sous ses coups; c'était son frère.
CRÉON - L'un ravageait sa patrie; l'autre en était le rempart.
ANTIGONE - Hadès n'a pas deux poids et deux mesures.
CRÉON - Le méchant n'a pas droit à la part du juste.
ANTIGONE - Qui sait si nos maximes restent pures aux yeux des morts?
CRÉON - Un ennemi mort est toujours un ennemi.
ANTIGONE - Je suis faite pour partager l'amour, non la haine.

Les sept tragédies survivantes de l'un des trois grands tragédiens grecs. Il ne me reste qu'Euripide à lire, mais je continue d'être époustouflé par la modernité du dialogue et la sensibilité qu'accorde chaque pièce à ses protagonistes. Véritablement, nous n'avons rien inventé!