Gravity's Rainbow

Update after 3 years

It took me a couple of tries to make it through Pynchon's Great Thing; the first time I began it eagerly enough, only to smash headfirst into an impenetrable wall of thick, viscous prose that so entangled and bewildered me that—after some seventy-odd pages—I said Enough! and moved on. However, the book nibbled away at my mind, and about three weeks later I gave it another try. Determined this time to see it through, I hit the ground running to match pace with A screaming comes across the sky...; somewhat surprised, I found I myself fairly easily clearing hurdles that I had earlier stumbled over and, flush with confidence, made it past my previous checkpoint. It was with bracing speed and excitement that I showed up at Un Perm' au Casino Hermann Goering, confident that I would not only be able to finish this sucker, but that it would be an amazing, difficult, revelatory, hilarious journey to undertake.

Now, to finish GR, even when under its anticipatory spell and dazed by its glamors, still presents a challenge. The text can switch from Keystone Cop routines and breezy pie-fights to steel cable paragraphs and triple-size airbags, inflated by super-dense sentences, that bring your forward momentum to a crashing halt. There are also stretches where you become exasperated with Pynchon, or bored, and only determination keeps you slogging on; and one still has to imbibe Pynchon's rapid-fire dispensation of culture (both high and low), technology, conspiracies, and science, parse it, and try to make sense of where he is leading you to with his variegated passages of breathtaking and stomach-punching prose—and Dorothy-O, it sure ain't Kansas. One thing that seized me was entropy-to-heat-death: the human body shedding energy as it freezes in the ever-slowing nanoseconds before the absolute-zero, moss-encrusted-stillness of non-life; the encephalic frost ushered in by almighty science as it fills its guts with exuberant energy and spews out entropic dung, the great equalizer that achieves parity in scything a playing field of rictus-limned corpses in an eternal cast renewal for the grand cosmic joke which ends with but a geriatric, wheezing Time inching along astride a single Galactus-like figure channeling Isabella Band-Aid and Wondering what it's for? Is it a truism in GR that those who expend energy in the pursuit of any ambition higher than fraternity hijinks end up paralysed or corrupted by their desires, enter fully into one or the other of the master-slave paradigm that seems the rising cream of the mass human psyche? I pondered whether Pynchon's twentieth-century could best be described as the thousand-fold madnesses of man—in the thrall of brilliant technologies hatched from his own rational mind, many of them mass-murder machines—the paranoia and irrationality, the dissipation of his spirit and sanity born of being forced to stare that mighty, slow-moving tsunami Death full-on into his fathomless, inert, coal-mine eyes without any sense of surety or stable footing whatsoever; of the observer and abyss sharing an eternal kiss of gazes, now that the concealing curtain has been consumed in firing the ovens. Can this be the peak of the parabola traced by the V2 painting gravity's rainbow?

I have no idea, because I've only read the book once, and more than almost any other cosa asombrosa I've ingested, GR screams to be consumed several times—if only to figure out what those square symbols fucking mean: vaginal or anal pursing chronologically branded by a god with more of an angular, less perfect bent? Geometrical hints regarding how to mathematically calculate the commonplace soul's daily suffering? This book stimulated and provoked and entertained me so much that I went on a Pynchon tear, one that—by the time I turned the final page of Mason & Dixon—had worn me to a frazzle. I still have Against the Day in my pile of to-reads; once the latter has been put to bed, I do believe I'll go back to Tyrone Slothrop and Benny the Bulb, to Pynchon's best of a handful of great books and the core of his canon, take a seat in the front-facing car, and experience the highs and lows of this inimitable and wild roller coaster ride once again.

I first read Gravity’s Rainbow back in 2000 but, like with all Pynchon novels, one read will not suffice. It does look like age does help and in the 20 year gap, I absorbed a ton more this time round. In order to let things sink in, I made sure to read 10/15 pages of the book a day. Yes, the process took 3 months but it worked.

Having read V last year, I now know early Pynchon’s M.O. : There is a wacky plot which is a cover for more serious topics. In this case the plot takes place during the last years of WWII Europe. A group of scientists discover that there’s a correlation between V2 rockets falling and the sexual activities of Tyrone Slothrop. Thus, as a deterrent the scientists send Slothrop on a mission to find out the components behind a super rocket that is going to be launched, which leads on to a clutch of people all following Slothrop’s quest. Think of Captain Ahab’s quest to find the white whale except with a lot more hanger ons . On his journey throughout Europe Slothrop undertakes a lot of side missions i.e. delivering a stash of drugs to a dealer. However, with each mission he discovers that his life is more intricately connected to the rocket than he thought.

Like Against the Day, Gravity’s Rainbow has a huge cast of characters, each with their own distinctive Pynchonian name, subplots and back stories : Roger Mexico the statistcian who fights with Pointsman the Pavlovian, Pokler who sees his daughter once a year in a German version of Disneyland, Prentice Pirate who can invade minds, Enzian who is part of a fake black army corps, Katje a spy etc etc. All are connected with Slothrop.

If you are a fan of Early Pynchon’s craziness, then Gravity’s Rainbow is Pynchon functioning on full turbo. This book redefines zany, within every page there are cartoonlike antics everywhere, which leads to some very funny scenes : Slothrop trying British sweets for the first time, the chase in the Mittlewerks , Slothrop having his clothes stolen after a nightly romp, Pointsman stepping into a toilet while on the lookout for dogs, the octopus encounter, the gross gourmet supper I can keep going on. Interspersed are many explicit (and shocking) passages.

I have been dwadling over the superficial aspects of Gravity’s Rainbow and not delved into what the book REALLY is about. As of 2020, I saw Gravity’s Rainbow about humankind’s predilection towards death, the futility of war, how something that is supposedly going to solve problems just leads to our society’s destruction. The book ends with the atom bomb dropping on Hiroshima, which just goes to prove that we are a nation of killers. There’s also a criticism about our baser instincts when in trouble, just as Hobbes stated. There’s lengthy passages about science versus feelings. I probably skimmed the surface but that’s what I got out of it.

As many critics have said, Gravity’s Rainbow is not an easy read. Despite all the funny parts I mentioned, there is Pynchon’s dense prose but in between pages of descriptions about aerodynamics there are passages of suffering and bleakness which verge on the poetic but are a harrowing read. Not to mention the meta ending only Pynchon could pull off.

I once said that Gravity’s Rainbow is the greatest novel ever ( I still haven’t read Ulysses) and I still hold that. The book, with it’s drug references and counter culture mentality is very much a product of it’s time : you’ll find similarities in books such as Naked Lunch, Catch-22 and Fear and Loathing in Las Vegas and yet it is timeless and looks towards the future of the human race that the above mentioned books do not do. Gravity’s Rainbow requires work but in the end it is definitely worth it.

POLONIUS: “What do you read, my lord?”
HAMLET: “Words, words, words.”

While reading Gravity’s Rainbow, I often felt like Hamlet. I am out of practice reading stream of consciousness narrative and had to struggle to find my footing.

The book alternately attracted and repelled me, which, as one of my reading friends pointed out, isn’t how gravity works at all. When I would get into the flow and get reading, whole evenings would disappear. But after I set down the book each evening, it was a struggle to pick it back up the next day.

It is densely written text. There is very little white space on the page and very few breaks in the text, so when I set myself a goal of reading 90-100 pages per evening, I had no idea what kind of commitment I was making. It can be done, but it leaves no time for other books (an unacceptable proposition in my life). I am accustomed to polishing off 200-300 pages in an evening so this was a shock to my system. I couldn’t have the radio on either—I had to keep my attention sharply focused on the page (although I did find Yo-Yo Ma playing Bach to be acceptable as background music). A lesson in humility—with Gravity’s Rainbow telling me, “Look what easy stuff you usually read. You really need to stretch yourself a bit more.” When I realized that I would never finish before the book was due back at the Public Library (and that some other brave soul had a hold on it), I turned that copy in and retrieved a copy from the University Library where I work. There was no way that I was willing to pay overdue fees on this one.

Things that I liked: there were some beautiful descriptions—storm clouds the colour of wet cement sticks in my mind—I’ve seen those and it’s a perfect match. I was rather fond of the octopus that Slothrop eventually discouraged by bashing it with a wine bottle. [In fact, this scene from Rainbow was referenced in the non-fiction book on squid that I recently read, causing me to squee with delight]. Additionally, I loved how many characters wandered in, out, and through the work—that sudden jolt of realization that I’d read about them earlier and then settling in to see what they’d do next.

I think I will have to mull over the whole worship of war & rockets aspect of the book, the fetishizing of the rocket. Absolutely no doubt that Gravity’s Rainbow gives the reader a lot to ponder.

Am I glad that I read it? I think the answer is yes. Mostly I am just grateful to be finished and to have more time to go back to reading some fluff for the summer. In retrospect, June/July was not the ideal time of year to attempt such a work.

I am considering giving myself five stars for finishing it. It has taken me forever, and I dropped it for other, less infuriating books over and over again. At some point, when I was over 500 pages into the story (if you can call it a story), I decided that I had to finish it, simply to have it off my to-read-shelf. I have struggled with books before: Ulysses is not easy, neither is Marcel Proust or Dante's Commedia. But this was different. I could not find enough valuable stuff in it to justify 900 pages of disruptive actions. I didn't mind the criticized sexual aspects of the plot so much (at least you understood what was happening then!), but I really missed any kind of ever so thin thread to follow to an ever so open conclusion. 300 pages of raging chaos at the end of World War Two would have been enough to start that da... rocket in the end! Gravity is working hard on that brick of a book.

Mis notas/guía de lectura para El arco iris de gravedad, de Thomas Pynchon


El arco iris de gravedad es de esa clase de obras que son capaces de llegar a lugares que la ficción convencional no puede ni imaginar. No esperen una relación fría, vaga y simple que solo nos exija un mínimo de concentración y una dosis mísera de participación. Con la ficción pynchoniana, se conforma una especie de reciprocidad entre el lector y el escritor que tiende a agarrarnos por la fuerza y empujarnos hacia un viaje que se puede tornar demasiado intenso. En un libro de Pynchon, no cabe la linealidad, la coherencia y la claridad: todo es un delirio, en la vastedad del tiempo y el espacio, una ascensión hacia el caos conspirativo y una colisión de alucinaciones que hace de la exégesis una meta casi inalcanzable. Para representar lo que digo me voy a colgar de un diálogo que mantienen dos personajes, los rusos Mravenko y Tchitcherine: "'¿Tienes alguna idea de lo que está pasando?'. Mravenko rio. '¿Acaso lo sabe alguien?'".

La megalomanía y la paranoia persecutoria son dos factores que rigen en toda la novela, y no solamente por la historia y sus personajes, sino también por el lector, que lucha por hallar la imagen final de un rompecabezas cuyas piezas nunca dejan de cambiar. Si algo nos ha enseñado Pynchon es que siempre es más confortante pensar que existe un plan maestro en el que nosotros interpretamos un rol esencial que pensar que somos cuerpos arrastrados por la corriente del tiempo sin un rumbo deliberado. De allí se desprende el delirio paranoico, que afecta a una gran cantidad de sus personajes, en especial a Slothrop y Enzian, quienes continuamente buscan quebrar la superficie de lo que se muestra a simple vista para dar con una verdad arduamente especulada. En esto también subyace la ineludible burla de Pynchon a la documentación histórica. Las realidades subjetivas de los protagonistas ponen de manifiesto que del caos individual surge el acontecimiento, y un acontecimiento surgido del caos nunca es fehaciente.

Otro aspecto que me gustó mucho de El arco iris de gravedad es que el autor se centra en las consecuencias que tiene la beligerancia en los inocentes. Hay una parte extraordinaria, afortunadamente extensa, en la que Pynchon nos narra la devastación de la guerra en la Navidad y su efecto en los niños. Pynchon nos ayuda a contemplar cómo la condena y la libertad se forjan en un terreno de mentiras, y que las victimas siempre terminan siendo los que jamás quisieron la guerra.

Por supuesto que también están presentes temas recurrentes en su ficción. Uno de ellos es el colonialismo (personalizado por el capitán nazi Blicero/Weissman), que en esta ocasión se concentra en la ocupación alemana en el sudeste de África y el posterior genocidio herero, algo que me pareció muy bien tratado, y que se vuelve aun más interesante cuando, poco a poco, vamos conociendo la Schwarzkommando y sus facciones. En la relación de Enzian con sus subordinados y su confrontación con los Vacíos se puede apreciar claramente la dualidad entre el Bien y el Mal, como asimismo la autodestrucción humana que impregna en su totalidad la atmósfera bélica de la Segunda Guerra Mundial.

Otros de los contenidos habituales del genio norteamericano (frecuentemente tratados con un humor tan bueno que es hasta posible terminar con una subluxación de costilla) son el sexo impúdicamente estrafalario (a veces excesivo, sin embargo), la manipulación de la entropía, ciencia real y contemplativa (en este caso le tocó el turno a la experimentación pavloviana), estupefacientes y sus respectivas secuelas alucinógenas, y un largo y variado etcétera. Queda en evidencia que Pynchon puede escribir sobre lo que se le dé la gana.

¿Es difícil El arco iris de gravedad? Sí, pero no ilegible como había leído en un sinnúmero de sitios. Con su inherente estilo barroco y la fragmentación narrativa, Pynchon juega con la causa y el efecto, tanto como con la fantasía y la realidad, lo que puede tornarse un poco exhaustivo para la humilde mente del lector; pero mientras exista paciencia y voluntad, llegar al final no es una tarea imposible y les aseguro que será un tour de force más que placentero. A Pynchon hay que leerlo con un cuaderno a mano, concentración y café. Mucho café.

1944 - початок 1945-го, Друга Світова в Європі наближається до завершення, німці обстрілюють Лондон своєю “зброєю помсти” - ФАУ-1 і ФАУ-2.

ФАУ-1 - це крилата ракета, її навіть навчилися збивати, ФАУ-2 - надзвукова балістика, як ми, нажаль, знаємо з власного досвіду - збивати таке дуже складно, а тоді було просто неможливо. “Надзвукова” - в тому числі означає що спочатку вона прилітає, а потім ти її чуєш, якщо ще можеш чути.  ФАУ-2 - прямий пращур радянської і американської ракетних програм, військової і космічної, це, наприклад,  те що свого часу копіював, а потім модифікував Корольов.  “Веселка тяжіння” - роман про ФАУ-2, не можна сказати що Ракета є головним героєм, пафосно звучить, але скоріше все ж таки ні, проте все що відбувається так чи інакше крутиться навколо неї. 

Якщо поділити мапу Лондона на купу маленьких квадратиків і позначити місця “прильотів”, то виявиться що розподіл прильотів відповідає формулі розподілу [малоймовірних] випадкових подій Пуассона, принаймні в світі Пінчона, наскільки це правда - не знаю.  Людською мовою це означає що ви можете сказати, при заданій кількості запусків, в скільки квадратиків прилетить один раз, в скільки два і так далі. Але де саме розташований той квадрат в який прилетить визначити неможливо. Фактично єдине що ви можете: кожного ранку оновлювати мапу, виконувати перерахунок і констатувати той факт що так, усе все ще знаходиться в рамках того самого випадкового розподілу. Цим якийсь час і займається один з героїв. Жодної прямої практичної користі, людей не врятує, але цікаво, отака от вона жорстока ця наука: статистика. 

Як відомо, там  де офіційна наука не особливо може допомогти, псевдонаука і усякі маги і колдуни радо підставляють плечі. “Єдиний марафон” з псевдоекспертами і екстрасенсами тому дуже добра ілюстрація. Англійці також не проти погратися в цю гру, але німецького містицизму чи української забобонності в них нема, щоби просто так без питань в щось повірити; їм треба якось виміряти, обґрунтувати(, підшити в папку, здати в архів). І тут статистика стає в нагоді: якщо ви можете передбачити, розставити на мапі, величини які виглядають як цілковита випадковість, то це вагомий аргумент на користь того що це не просто співпадіння. Треба досліджувати далі.  Ну й зрозуміло, що цієї історії не було б, якби не знайшовся персонаж який може передбачати прильоти, у свій, дуже дивний, пост-модерновий, спосіб.

Потім війна закінчується [психологічні травми - ні], союзників цікавлять ракетні технології і все переростає в такий собі шпигунський роман. Там де шпигуни з різних сторін на якусь мить зустрічаються в кафешці, продовжують з середини розмову яка розпочалася в іншому місці в інший час, кидають один в одного парою загадкових напівзрозумілих фраз, за цей час встигають один одному вприснути отруту, проковиряти бронежилет, вистрілити, невлучити, прийняти протиотруту і розбігтися в різні сторони на середині речення, для того щоб ще колись, за інших обставин, повернутися до того де зупинилися. Параноя зростає, а разом з нею і абсурдність того що відбувається.

Звучить цікаво, і… воно дійсно цікаво, але в той же час оповідь дуже складна. Складність приходить з різних боків, вистачило б здається і якоїсь однієї Складності, але Пінчон, здається, вирішив зібрати колекцію. 

- Статистично :) очевидне:  пишуть що в книзі близько 400 персонажів,  це не абсолютний рекорд, але всеодно дуже багато. Навіть персонажів до яких оповідь час від часу повертається багацько, не плутаєшся, але вже десь на грані. Не знаю чи рахуються за персонажів установи і організації які згадуються, але з ними виникає набагато більше проблем. Якщо ви маєте звичку щось занотувати під час читання складних книг - накресліть схему організацій і звʼязків між ними, вийде цікава павутинка в кращих традиціях конспірології :)
- Науковість: це вже трохи очевидно зі згадки про розподіл Пуассона, але не Пуассоном єдиним.  Явища з математики, фізики, хімії, біології не просто згадуються, вони перетворюються в художні образи, шикуються в довільний асоціативний ряд і починають жити своїм життям. Навіть якщо ти здогадуєшся про що йде мова, спосіб яким автор вводить їх в текст досить складний: це як більшість шкільних підручників з фізики (боже, як же я їх ненавидів), які замість пояснити, структурувати, розкласти все по полицям все лише ускладнюють. 
- Якщо вам не вистачило науки, то численні посилання на німецьке й американське кіно 30-40-х, комікси і іншу поп-культуру точно добʼють.
- Порнографічність.. у цьому списку для того щоб не згадувати окремо. Це не складно, скоріше буває неприємно. Ок, копрофілія  - це не дуже приємно, якщо ви не отримуєте свої задоволення таким способом. І щоб два рази не вставати: гівна, в прямому сенсі, дуже багато. Взагалі гидотних епізодів вистачає.
- Складна структура тексту. Суттєва  частина розділів виглядає десь отак:

 * Хтось… незнайомий чувак, їде в вантажівці по полю. 
 * В полі стоїть кінь
 * Випадкова історія з випадковим конем у вакуумі.
 * З лісу вибігає кабан, застрибує на коня і мчить вдалечінь.
 * А, стривайте, це не кабан, це - Слотроп в костюмі кабана (головний герой, типу як)
 * Тик-дик тик-дик тик-дик, поле, трава, ммм…
 * Секс з конем
 * Оркестр армії УНР на чолі зі Святославом Вакарчуком виконує відомий хіт “Ой чий то кінь стоїть” (ги-ги-ги “стоїть”)
 * Кабан продовжує скакати на коні вдалечінь, власне ніколи і не припиняв. 

tТак, стоп, а секс з конем був чи ні? І взагалі: чувак у вантажівці, армія УНР, Вакарчук? - що це взагалі було? Наче зрозуміло що кінь і Слотроп знайшли одне одного, і загальна атмосфера їх єднання, але, бля… що відбувається? -  А пофігу.  Що відбувається - що відбувається? - історія продовжується. 


Якщо подивитися на це трохи під іншим кутом… Автор, коли пише текст, намагається балансувати емоції і логіку.  Наукова чи професійна література, особливо якщо це про точні чи природничі науки, - це майже повністю про логіку, про мислення. Художня література - це, як правило більше про емоції.  Автори художньої літератури намагаються тримати мислення в тонусі, звичайно, але більшу увагу спрямовують на відчуття і уяву, іноді виключно на відчуття і уяву, і коли з вами магія автора не спрацьовує і немає ніяких відчуттів і нічого не являється… неочікувано “включається мозок” і в найкращому випадку не знаходить ніякої поживи (ви просто не любите поезію, буває), а в найгіршому ви починаєте дивитися на нелогі��ний, непослідовний сюжет, нерозкритих, тупих персонажів, і… майже все інше на що ви тикаєте в книжці коли вона вам не подобається. 

Чому я про це пишу: оця перенасиченість деталями, складність структури, купа-купа усього за чим треба слідкувати призводить до того що ти ніби то читаєш і художній твір, але сприймаєш його радше як підручник з фізики, або, скоріше, як шизоїдну енциклопедію 30-40-х років XX століття. Це чимось схоже на читання “Улісса”, але у випадку з “Уліссом” певна частина складності повʼязана для нас з відсутністю контексту: ми не народилися в Ірландії початку XX століття, не вивчали давньогрецьку і латину на прикладі класичних творів, так що ці твори прям в’їлися б в кістковий мозок, Шекспір для нас.. ну Шекспір, був такий, один з.. тому окрім того ж “потоку свідомості” який тримає “мозок в тонусі” додається ще дуже багато чого що ми вимушені сприймати інтелектуально, бо на відміну від сучасників Джойса, інакше сприймати ми це не можемо. Пінчон же ж створює цей ефект цілком усвідомлено. Він фігачить складністю допоки не стає очевидним що за складністю треба слідкувати, зв’язки треба пам’ятати, “якщо цю тему не зрозумієш, далі буде ще гірше”… страх, параноя, чого і треба було досягти.  Одночасно, складність тримає під контролем емоції, відповідно тримає читача на певній відстані, не дозволяє повністю занурюватись в цей текст, цей світ, цих героїв, що хороша новина, насправді, це запобіжник від того що ваш дах почне протікати, як він тече у всіх без виключення основних персонажів.

В цілому: цікавий досвід.  Не стане улюбленою книгою, але сподобалось. Багато разів ловив себе на думці що якби це було написано трохи інакше, але про те ж са��е:  Друга Світова, Ракета,- воно скоріш за все полетіло б в мусорку.  Секс, Бухло, Наркота, Ракета.. і Керуак, наприклад, - це рецепт ідеального американського лицемірного блювотиння.  А от Пінчон сконструював щось цікаве.

"The first star hangs between his feet.
Now---"

That quote from GR gives me endless shivers to this day, and if you resonate with the book, you will feel the same. It is indeed the climax of the entire book, and it's not a spoiler quoting it here. (It can't be spoiled in any conventional sense: you will see.)

I've read GR twice now. It's fabulously difficult and worth every bit of the effort! Permanently changed the way I think, like no other book ever has. It will rewire your brain to become more powerful at analysis and synthesis, therefore increasing your linguistic cognitive ability, all marks of human intelligence. My sincerest and highest possible recommendation.

Will I read it a third time? Seems likely. After that I expect it will become an eternal part of my lifelong growth and education--one that's altered my way of thought--like very few other books have. It's probably in that position already.

(For a short topical review of the novel, check out this other Goodreads review: Gravity's Rainbow. I couldn't do it better.)