...
Show More
Сер Артур Конан Дойл "Шерлок Голмс". "Художник завжди має бути голодним", "генієм можна стати лише після смерті". Фрази, які багато що пояснюють про людську натуру. Вхолосту працювати дуже важко. Але так у тебе є повна свобода щодо своїх творінь. Коли ж стаєш відомим за життя, то дуже важко стриматися й не почати творити на догоду комусь. Для прикладу можна згадати українських поетів, які в свій час зламалися й почали прославляти комунізм. Змішані вже враження про цих людей, чи не так? Конан Дойл створив героя, одного з багатьох. Для автора його творіння як діти: усіх любиш однаково. Але не все ж залежить від тебе. Публіка голосує своїм гаманцем, ти ж лише підкоряєшся. Згадати Голмса в "Етюд у багряних тонах". Він розслідує справу наче грає мелодію на скрипці. Аж до моменту, коли собака ніяк не реагує на першу таблетку. І ця секунда замішання, сумнівів у собі, пошуку помилок і, зрештую, нового висновку багато свідчить про персонажа, як людину. І в перших творах було захоплююче спостерігати за цією грою. Був Ватсон, який не бачив загальної картини і був Голмс, який бачив і розумів абсолютно усе. Вся гра йшла по його правилах. Та потім Дойлу це надоїло. Один лише Шерлок на слуху. І вимагають саме його. Вбивство героя. Щоб звільнитися від того суспільного тиску й далі творити для свого задоволення. Але він вже не контролював ситуацію. Публіка вимагала видовищ. За це і отримала найгіршу з усіх історій - переказ про те, як детектив вижив над водоспадом. Це був злам всього. З детективу звернуло у бік казки. Майже усюди можна сказати, як же Голмсу повезло. Перлина була саме в останньому погрудді, шпигун ведеться на дитячий байт, Ватсон зусиллям волі переборює дію отрути і так у всьому. Залізна логіка поступається випадку. В останній ж збірці Дойл відверто маніпулює ім'ям свого ненависного детектива, щоб розказати байки. Воно вже не має нічого спільного з тими історіями, окрім головних героїв. Чи непогані це історії? Так. Чи розповіді це про Шерлока Голмса? Ні. Ситуація, що надто нагадує сучасні серіали, яким варто було б закінчитися значно раніше, але дзвінка монета вирішила інакше. Ну і окремі претензії до самих книг. Дуже дивно в примітці бачити посилання на твір, в якому вона зустрічається і пропозицію саме там переглянути значення. Ну і я так і не зміг зрозуміти принципу впорядкування історій, якщо в першому тоні все наче йшло по хронології видавництва творів в минулому, то другий том це рандомно розкидані збірки. Також дивно читати в одній історії згадку про якись твір, який буде зустрічатися в книзі значно пізніше. Дивна нелогічність в книзі про логіку. Хоча, якщо дивитися на це все не як на книгу, а як на збірник історій, який варто читати як збірку віршів - відриваєш на рандомній сторінці й читаєш що випало, то, можливо, все буде краще.