Well - there are a couple of really good lines in this book, but they are almost invariably followed by something truly horrible and trite, expanding upon the theme and beating it into your head. So the prose is overwritten and labored (and sometimes mannered and affected), but as a reader of Victorian literature, I could probably forgive that - Hardy has committed greater sins, and I have read and enjoyed those sins as committed by by lesser writers than Hardy - but the problem with A Home at the End of the World is that it never feels authentic: particularly, the characters. They are all a collection of surfaces; Cunningham constantly explains them to us, but does little to justify his explanations, and their supposed virtues just make them cowards.* Also, although it is a novel in alternating first person chapters, none of them have unique voices - they all sound like each other, there are no psychological/verbal idiosyncrasies. You want something more nuanced and developed from a novel like this - and something more challenging, too. I think the general idea that "these people are too afraid of the world and themselves to be part of it" is a good one, if perhaps more suited to short fiction than a novel, except I'm not 100% sure that the novel actually takes this position: there's a nasty undercurrent of sanctimony.

Music is supposed to be a big part of their lives, but it never feels that way - Nick Hornby, among others, has done that better. And food is also supposed to be important. Those are two rich thematic elements, but they just lie there on the page, like gestures at depth and sensual experience. It sort of gave me second-hand embarrassment.

* Like, if you want to read that, Hemingway, Wharton, and Fitzgerald are your go-to writers, right? And I say this as someone who doesn't even like Hemingway.

3.5

a me di questo libro è piaciuta solo la colonna sonora.
I personaggi girano attorno al loro ombelico, convinti che sia "al centro del mondo", incapaci di crescere, e l'unico con un po' di attenzione verso gli altri, che sa farsi carico del dolore altrui, ovvero Bobby, è guardato con affettuosa sufficienza, come fosse l'adorato cane di casa.

Канінгем розповідає історію дорослішання персонажів, кожен з яких є травмованим і справляється зі своєю травмою по різному. Наскрізною є метафора дому, який формує їх та від впливу якого вони тікають, щоб зрештою перевіднайти його.

«Упаковка мусить відповідати сутності. Якщо ходитимеш сам на себе не схожий, то можеш і роботу неправильну знайти, і друзів неправильних, і ще бозна-що. Так можна прожити ціле чуже життя». До кінця твору зберігається враження, що кожен персонаж – лицемір, який живе чужими мріями та хоче здаватись кращою версією себе. Можливо це частина їхньої особистості, вони готові мріяти і планувати, але не готові зіштовхнутися з буденністю реалізованих мрій.

«Усі дні надходили як однаковісінькі пакунки, і їхня краса полягала саме в їхній бездоганній схожості один на другий. Повторення, як і наркотик, змінює масштаб речей». Єдиний хто приймає реальність у будь-якому вигляді це Боббі, який виглядає простакуватим в порівнянні зі своїми друзями. Важке дитинство певною мірою стерло його особистість,
він не знає чого хоче і просто пливе за течією бажань своїх друзів.

«Це просто маленька дурненька помилочка, яка вирвалася з-під контролю. Як там це називається? Гріх бездіяльності». Це те що обʼєднує
Джонатана та Клер, які усвідомлюють, що повинні щось змінити, але продовжують за інерцією рухатись далі. Кожен по різному уникає відповідальності за змарноване життя, Клер намагається виправити це дитиною, Джонатан піклуванням про партнера, замість того щоб перевірити власне здоров’я.

«Хай би чого ти бажав, бажай цього завзятіше. Будь складнішим, вимагай більше. Інакше ти ніколи не створиш собі такого життя, де зможеш використовувати себе на повну». Єдиний персонаж в книзі, що сприймає реальність не через призму власних бажань – мати Джонатана. Її рішення змінити своє життя, незважаючи на всі обставини, надихає переглянути власне життя.

A million stars. What an amazing book. The writing is incredible - just beautiful, beautiful words. I can’t even be coherent about this thing. One of the very, very few books I’ve read populated by REAL people. READ IT. EVERYONE READ IT.

4,5

Роман-дослідження різновидів людської самотності та синдрому відкладеного життя.

Двоє чоловіків кохають один одного, жінка кохає їх обох, всі троє вирішують народити дитину і жити як сімʼя. Здавалося б, ці троє у своїх неконвенційних стосунках мали б відчувати, що проживають життя на повну, але натомість кожен занурений у свій смуток. Кожен запитує себе, чи живе своїм життям, і що було б, якби вони не чекали, коли життя почнеться по-справжньому.

Дуже чуттєвий текст, насичений яскравими метафорами (мені особливо сподобалася повторювана про біженців — як часто ми почуваємося біженцями з далеких земель у власному житті), 60ми-70ми-80ми, музикою The Doors, Дженіс Джоплін і Джимі Гендрікса, а також мріями про Вудсток.

Відразу в топ прочитаного не лише якогось місяця/року/тощо, а за все життя.

Насправді мені поки слів замало, щоб описати я��ісь враження і відчуття. Текст так проростає в шкіру, ніби стає якоюсь невід'ємною частинкою тебе самого, і ти просто залишаєшся з ним.

Це максимально чесний роман. Болючий, але чесний. Про сім'ю і різновиди любові, про доросле життя і відкриття на цьому шляху, про потребу мати свій Дім наприкінці чи на краю світу. Про крихкість кожного з нас. А ще мені ця книжка про людську смертність, про те, що всі ми скінченні, а світ навколо ні. Тож, уважно дослухайтеся до тріску власного внутрішнього я — можливо, ще не пізно щось змінити і збудувати свій Дім для втечі від великого світу.

"O casã la capãtul lumii" nu e despre doi gay si Claire si Alice, e despre fiecare dintre noi, despre cât de imperfecți ne dãm seama cã suntem dupã ce trec anii nãvalnici ai tinereții timpurii. Nu e simplu sã spui cã esti (ne)fericit, nu e simplu sã admiți cã ai o viatã banalã, dar e bine sã te simti prezent în viața ta, aşa inegalã şi diluatã şi total strãinã de cum ți-o închipuiseṣi cândva.

No me lo esperaba para nada!, ni siquiera puedo considerarla una historia de amor.
Estuve a punto de DNF durante el primer cuarto del libro hasta que me hice a los personajes y al tono de la novela y a partir de ahí todo fue rodado.
La historia tiene un carácter triste y los personajes no son de esos que te enamoras a la primera de cambio, de hecho no acaban totalmente de gustarte en todo el libro, con cuatro POV que te hacen engancharte y al final resultó una lectura preciosa .

vješto i čitko pisana, drži ti pažnju na svakoj stranici, na svakoj rečenici. priča teče glatko, ocrtavajući živote jonathana i bobbyja od dječačke dobi pa do srednjih godina - od njihove početne privlačnosti i nečega što je izgledalo da će biti ljubavna veza, do nekonvencionalnoga života u trojcu s claire. bez moraliziranja, prikazujući život kakav jest, s naglaskom na pregršt momenata ljepote unutar svih ružnoća, tekstu se nema ništa za zamjeriti... cunningham mi je, uz máraija, za sad otkriće godine.

Спочатку я був дуже натхненний текстом, порівнював його зі своїми улюбленими описовими авторами та радів нагоді опинитись у голові одразу трьох різних героїв.

Але, з початком другої частини, моє захоплення поступово зменшувалось і приблизно в кінці книги досягло дна: герої стали не цікавими, діалоги надмірними і поверхневими, їх стосунки не складались в цілісний пазл, а те, що називалось "коханням" ніяк не підтверджувалось рештою тексту.

З поміж того всього вдалось зловити суть і зробити для себе кілька висновків, але, все ж таки, було забагато моментів, коли я піднімав очі до неба і риторично запитував: "за що це мені?"