Сайлент-Гілл пополудні, або Похмілля від кульбабового вина

0. Дисклеймер (початок)
Рей Дуґлас Бредбері, він же РДБ, майстерний автор оповідань, майстерний автор повістей. Але коли він вирішує створити повість, склавши докупи цикл оповідань... Тоді наче до собору полум'яної готики добирається бригада радянських майстрів, які болгарками обтинають все "зайве" кам'яне "мереживо", а потім дюбелями та анкерами присобачують (інше слово тут не пасує!) до стін та стелі вирізані з вагонки силуети наскрізних персонажів. І наче пошкодження не такі страшні, а дивитися на кінцевий результат боляче.

1. Несправжнє місто Ґрінтаун
І не в тому сенсі, який побачили критики. Адже вони звернули увагу, що за сюжетом наче 1928 р., а Ґрінтаун пливе в позачассі, де немає расових конфліктів, гострої соціальної нерівності та повоєнного ПТСР. РДБ, який пише про своє дитинство в автобіографічних замітках, цікавіший, ніж у художньому Ґрінтауні! Містер Електріко, який вигукує: "Живи вічно!", а потім з'ясовується, що він ледь вижив в окопах Фландрії 1918 р. В Ґрінтауні всього цього немає.

Місто жахає своєю моторошністю. В ньому є заледве шість дітей віком до 12 років, а також більше дюжини стариків, яким понад 90 років... Інших дорослих в тексті майже немає.
Складається враження, що Ґрінтаун просто вмирає. Вмирають його мешканці, вмирають місця та атракції. Місто розпадається - наче розчиняється в кислоті, наче тане в літній спеці.

За вікном кінотеатру сонце заливало сліпучим сяйвом якусь наче несправжню вулицю, несправжні будинки, людей, що рухались неприродно повільно, так ніби їх притискало до землі важке вогненне море палаючого газу

Не дивно, що книга дає присмак ностальгії. Це місто, де повітря не зворухнеться, а люди (старики!) сидять по своїх домівках - і поволі відходять у небуття. І над цим всім панує спека, яка наче молотом чи гігантським пресом придавлює до землі все, що хоч трохи виказує ознаки життя.

Задушливе місто, з якого хочеш втекти, але не можеш...

О, РДБ майстер поглумитися з читачів та читачок! З декорацій, які пасували б горору (Сайлент-Гіллу!!!), він раптом вибудовує історію, що має викликати ностальгію і замилування.

Лише небуття, розпад і божевілля!

2. Небуття, розпад і божевілля
Структура повісті нагадує сам Ґрінтаун. Вона розпадається на три частини, де перша та останні мають ностальгійно-філософський присмак, але їх розмежовує широченний яр, сповнений тіней божевілля та безумства.

Спершу ми знайомимося з Дуґом, дванадцятилітнім хлопцем, який на початку повісті усвідомлює, що живий. І ми розуміємо: за цим прийде інша думка: колись він помре. Це і є третя частина тексту. Дуґ, який намагається дати раду цій думці.

Між ними тягнеться широке провалля розповідей про чоловіків та жінок, які доживають свого віку. Полковник Фрійлі, який живе в кімнаті, де нема вікон, а лише його крісло. І він постійно блукає розумом в своєму минулому. Міс Ферн та міс Роберта, власниці Зеленої Машини, які бояться, що вчинили злочин - і тепер сидять в своєму домі і стережуться відвідчувачів. Місіс Гелен Луміс, яка закохалася в двадцятирічного юнака, а той - у неї. І всі вони просто готуються до смерті, щоб возз'єднатися - чи в потойбіччі, чи в наступній реінкарнації.

Єдина історія, яка вражає - місіс Елен Бентлі, яку діти змушують відчути себе старою, а далі повірити, що вона ніколи не була молодою. Чудесна історія, яка мала б існувати як окреме оповідання, а не частина театру жахів.

І, звісно ж, історія міс Лавінії, яку РДБ називає старою, хоча їй всього 30 років. (Як і Елміра Браун, якій всього 35, але поводиться вона, наче їй 70). Як окреме оповідання - шикарний горор. Як частина роману... РДБ просто розламує об коліно тонкий ажур розповіді, що грається з читачами та читачками в хованки: йшов за нею Нелюд, чи ні? Хто ж тоді кашлянув в її домі? І що це має означати...

3. Фальшиві діти, справжній сексизм
Найбільш прикрою є частина, де Том і Дуґ вдають із себе 10- та 12-річних хлопців. Можливо, тіла в них хлопців, але очі та думки - стариків. Химерні щоденники, де вони записують екзистенційний жах свого існування, дивні забави, які нагадують моторошні ритуали...
І це все пронизують тонкі, але гострі як леза бритви, нитки сексизму. Кухня називається жіночим світом та царством, чоловіки ввечері курять сигари та п'ють віскі, а жінки в'яжуть, плетуть та штопають - і це подається, як нормальне існування. Кожен відпочиває, як хоче... Та й прабабця, яка ремонтує дах будинку, в той час як дід спить до полудня і тішиться, що хтось стриже газон! Чоловіки в цьому тексті або б'ють байдики, або... Та ні, вони лише б'ють байдики. А жінки готують, перуть, виховують дітей, навіть ремонтують будинки - від капітального до косметичного ремонту.

4. Дисклеймер (продовження). І завершення огляду
РДБ майстер коротких оповідань. Вони змушують задуматися про важливі речі. Вони не дратують своєю умовністю чи неправдоподібністю. Але коли він складає їх в один текст... Тоді всі неправдоподібності починають накопичуватися, дратувати, руйнувати враження від тексту.

Я ніколи не прийму "Кульбабове вино" як шедевр Бредбері. Хіба що відчуття безвиході та жаху було в його задумах. Тоді це найбільш оригінальний і найбільш витончений горор, який мені доводилося читати.

5. Коротке пояснення
Навіщо ж я читав? Справа в тому, що "Кульбабове вино" вважається частиною "Ґрінтаунського циклу", куди входять ще "Щось лихе насуває" та "Прощавай, літо!". "Щось лихе насуває" - чудовий текст! Тому я вирішив спробувати і з "Вином". А дочитав його, бо планую перейти до "Прощавай, літо!"
І так, в циклу є четвертий том - збірка оповідань "Літній ранок, літня ніч", яку українською не перекладали, хоча там понад дюжина оповідань, які ніколи раніше не публікувалися.

6. Для тих, хто дочитав аж сюди
Дякую за увагу до мого відгуку!

Връщам се да коригирам оценката на 5 звезди.
Колкото повече време минава откакто прочетох "Вино от глухарчета", толкова по-мило и топло ми става отвътре, щом се сетя за това произведение на Бредбъри.
Не мисля, че има книга, която с такава лекота да носи лятото у читателя, да го кара да усеща вечерния полъх, напоен с всички онези летни аромати от детството ни, когато прекарвахме дългите летни дни на село при баба. Измежду страниците на "Вино от глухарчета" се носи онази носталгия на лятото, която те кара да цениш всеки миг измежду всички останали сезони. Докато четях Бредбъри, имах чувството, че съм попаднала в сладостния плен на безвремието, където слънцето напича земята, носи се аромат на пръст и поизгоряла сладка трева, лъха на полски цветя и печени чушки от двора на съседите, докато мушиците и комарите жужат ритмично на облак наоколо. Великолепно нещо е създал Бредбъри. Заслужава си всяка минута от прочита и всеки миг на летаргично размишление след като затвориш последната страница.

A great story about growing older and what we do with the time we've been given.

Recommended.

Το βιβλίο του καλοκαιριού!

Ένα βιβλίο συγκινητικό σε κάποιες στιγμές, που εξιστορεί το καλοκαίρι στο χωριό. Ο συγγραφέας αποδίδει εξαιρετικά την παιδική αθωότητα, σαν να ήταν ο ίδιος παιδί. Σπουδαία γραφή, με χιούμορ.

Dandelion Wine, in a collection of vignettes takes us on the adventures of 12 year old Douglas Spaulding with his 10 year old brother Tom. Along the way, we also meet the residents of Green Town, Illinois in the Summer of 1928.

At times magical and heartbreaking, exciting and charming. You'll love every page of this book! It reminds me not only of the summers of my youth, but stories of the summers of my grandpa's youth, who grew up in this era. This book will definitely have a permanent place on my shelves and on my list of all-time favorite books.

This is a tough one to rate. This is Bradbury, whose works I loved when I was much younger. However, I didn't love this book. I found it kind of draggy, and heavily nostalgic in a way that didn't do much for me. There were some interesting bits that hinted at changing technology, though much of it was about how wide open and almost mythical summer can seem when one is young. I think if I had read this book when I was much younger, I would probably be more impressed by this collection of vignettes about Doug and Tom Spaulding, and others living in Green Town, Illinois. As it was, I frequently found my attention straying, and kept wondering, just how homogeneous was the population of this mythical town that Bradbury created? Everything felt too idyllic, too conservative, too nostalgic. Clearly, I am no longer quite the right audience for this book.

DNF @ p. 50

I learned about this book through a FB post of Robert Charles Wilson, who paid an homage to Ray Bradbury by making a first batch of dandelion wine.*

At the beginning I thought it resembles Robert McCammon's Boy's Life and I couldn't be more happier. It was not the case, unfortunatelly.

Although the writing is beautiful, it is also all over the place. It jumps from story to story, mixed somehow in a web of magical realism that made no sense to me. I really couldn't connect with Doug' summer experiences and feelings; he's too hectic for my taste.

But I loved Bradbury's introduction and his memories as a child in his home town. Too bad the novel was not written in a more coherent way.

I may try to read it again in the future, who knows...

*https://www.facebook.com/100001480926...

Literary works don’t focus on plot, but on experiences and learning from a character’s life. Bradbury has given the world a fine masterpiece of literature in “Dandelion Wine.” The story follows the life of a boy, Douglas Spaulding, and his friends and family, in summer of 1928. If we think back on our summers as children, can we find one plot branching into subplots, or do we find a mass of short stories involving characters we learned from? We experienced life, stretched the limits of safety and daring, went places others told us not to go, did things we never imagined we’d have the nerve to take part in. Doug Spaulding replicates Bradbury as a child, and his experiences.

The piece stirs a deep feeling of sentiment throughout, and conjures a sense of empathy with the author. The words give a sense of awe about life, and death, and the mysteries unknown to the most skilled of philosophers, theologians, and spiritual heads. Bradbury writes with delicate choices of words and structures his sentences into poetic gestures. He matches the early Stephen King for me, in that his writing amazes and thrills. Many times, as I did with Stephen King, I said aloud, “Wow. He can write!” or “He was a gifted man. Amazing.”

Writers learn to pull stories from personal experiences. This story exemplifies the power of that kind of creative force. Take the reality and turn it into fiction, into fantasy. Take the feelings of passion you felt for that person, the first time you danced in a middle school gym with music beating and vibrating your chest. That moment you leaned in and kissed that special person and remember the feel of your first lovers lips on yours, and thinking, “Her (or his) lips, so soft, so luscious, so tender.” You take that experience and conjoin it into intimate union with your imagination, and the result explodes in the readers mind with power. Why? Others have experienced these things. We share experience. We share life. We share love. We share passion.

I don’t write this way. Ever. Bradbury has touched me in a deep way, stirred up emotions, and things inside I forgot existed. Life. Before reality. Before pessimism. Before realism, and pragmatism. That small echo of a dank cave where I locked romanticism away.

Bradbury takes the hand of the reader and leads into experience. He masters the art of fear, the psychology of dreading the unknown, balancing reality with imagination and darkness. He covers themes of aging and death and memories. He hints at the cycles of death and rebirth in nature and humanity. Personal memories flooded me. Bradbury walked me through my own past as I experienced his. He helped me feel what I hide from myself in the separation of the best of friends I ever had and her family and her dog and cats, the furry babies, the son I always wanted, the wife with such tender heart. I remembered a mother and grandmother no longer here in flesh but partying in the invisible sky. A house. Gatherings. Family. Childhood. When we were one. Now we are apart. Life. Death. Begins. Ends.
Begins.

Thank you Mr. Bradbury.

This book! For me, it’s the equivalent of a warm blanket on a cold winter day. I can’t remember how many summers I’ve spent with Douglas Spaulding, picking dandelions, gazing out at the ravine, fear crawling in my belly over a possible encounter with the lonely one. William and Helen’s impossible love story. So much Beauty here. It’s worth spending the summer in Green Town!

I enjoyed reading this book when I was in my early 20s, but only re-reading it in my 50s have I realized what a wonderful novel "Dandelion Wine" is, what an amazing evocation of summer in a small town. The summer evoked is 1928, but it could almost as easily be 1948 or 1968 as well. The book paints a picture of a time when one walked or took a trolley around town, talked with friends and family on a large front porch, had a soda or ice cream at a drugstore fountain, and listened to grandfathers and grandmothers tell tales of other worlds and earlier eras. The book, visiting many of the residents of Green Town, Ill., is a mixture of colorful writing, nostalgia and -- not really "magical realism." Rather, realistic magic, the literary display through the eyes of childhood wonder of the miracles of everyday life that we almost always overlook as adults.

De mult nu am mai găsit o carte atât de simplă și totodată atât de frumoasă! Nostalgică, blândă, tristă, magică, revelatoare. Te face să realizezi că ești doar o ,,cetate de carne", dar poți ascunde nenumărate comori! Ai camere care sunt pentru oaspeți; altele sunt doar pentru cei dragi, dar unele sunt numai și numai pentru tine, unde fugi când doare și nu vrei să îți audă strigătele cei de alături, pentru că sunt frici și dureri care nu pot fi înțelese de nicio dragoste. Și e în regulă să rămâi o vreme acolo, doar să știi când e momentul să ieși.

O poveste despre petele de iarbă de pe pantaloni și pozele îngălbenite, despre înghețata care s-a topit pentru că nu te-ai putut opri din râs și scrisorile care au încetat să vină, despre revelații, amintiri și dorințe, despre... oameni. Asta-i tot și e de-ajuns! Recenzia aici: https://shorturl.at/vAFZ3.

,,Și pe urmă vine ziua aceea când peste tot în jurul tău se aud merele căzând din copaci, unul câte unul. Mai întâi sunt rare, cade unul, pauză, altul, apoi cad câte trei și patru deodată, apoi câte nouă și și câte douăzeci, până când plouă cu mere, cad precum pașii cailor în iarba moale și întunecată, și tu ești ultimul măr din copac; și aștepți să vină vântul să-ți macine încet legăturile cu cerul și să te arunce la pământ. Cu mult înainte să atingi iarba vei fi uitat că a existat vreodată un copac, sau alte mere, sau o vară, sau iarba verde sub tine.''

Dandelion Wine: A perfectly-distilled small-town summer in 1928
Originally posted at Fantasy Literature
Can you be naustalgic for a place you never lived in, for a time long gone before you were born? I certainly never lived in Waukegan, Illinois in the summer of 1928 as a 12-year old boy named Douglas Spalding, but Ray Bradbury has perfectly evoked a magical world of a long-lost Midwest small town as seen from the eyes of a bright, energetic young boy.

You would think small town life is fairly boring and uneventful, but in the lyrical hands of Ray Bradbury, think again. The short vignettes he tells are always unexpected, and verge from wryly-amusing to heart-breaking to outright terrifying, all because of the skill and love with which Bradbury approaches these characters. Strangely enough, I didn't like The Martian Chronicles much, despite a similar approach, but Dandelion Wine captured me fully and completely, much to my surprise. Even stranger that I was reading it at the same time I was reading Altered Carbon by Richard Morgan, a super-violent high-tech cyberpunk noir tale, and found it a refreshing change of pace.

Actually it helped that although I grew up in Hawaii, I spent every summer and winter in small-town Delafield, Wisconsin, and I saw my grandmother and grandfather in these stories, and the essential decency of regular folk in Middle America.