...
Show More
Сайлент-Гілл пополудні, або Похмілля від кульбабового вина
0. Дисклеймер (початок)
Рей Дуґлас Бредбері, він же РДБ, майстерний автор оповідань, майстерний автор повістей. Але коли він вирішує створити повість, склавши докупи цикл оповідань... Тоді наче до собору полум'яної готики добирається бригада радянських майстрів, які болгарками обтинають все "зайве" кам'яне "мереживо", а потім дюбелями та анкерами присобачують (інше слово тут не пасує!) до стін та стелі вирізані з вагонки силуети наскрізних персонажів. І наче пошкодження не такі страшні, а дивитися на кінцевий результат боляче.
1. Несправжнє місто Ґрінтаун
І не в тому сенсі, який побачили критики. Адже вони звернули увагу, що за сюжетом наче 1928 р., а Ґрінтаун пливе в позачассі, де немає расових конфліктів, гострої соціальної нерівності та повоєнного ПТСР. РДБ, який пише про своє дитинство в автобіографічних замітках, цікавіший, ніж у художньому Ґрінтауні! Містер Електріко, який вигукує: "Живи вічно!", а потім з'ясовується, що він ледь вижив в окопах Фландрії 1918 р. В Ґрінтауні всього цього немає.
Місто жахає своєю моторошністю. В ньому є заледве шість дітей віком до 12 років, а також більше дюжини стариків, яким понад 90 років... Інших дорослих в тексті майже немає.
Складається враження, що Ґрінтаун просто вмирає. Вмирають його мешканці, вмирають місця та атракції. Місто розпадається - наче розчиняється в кислоті, наче тане в літній спеці.
Не дивно, що книга дає присмак ностальгії. Це місто, де повітря не зворухнеться, а люди (старики!) сидять по своїх домівках - і поволі відходять у небуття. І над цим всім панує спека, яка наче молотом чи гігантським пресом придавлює до землі все, що хоч трохи виказує ознаки життя.
Задушливе місто, з якого хочеш втекти, але не можеш...
О, РДБ майстер поглумитися з читачів та читачок! З декорацій, які пасували б горору (Сайлент-Гіллу!!!), він раптом вибудовує історію, що має викликати ностальгію і замилування.
Лише небуття, розпад і божевілля!
2. Небуття, розпад і божевілля
Структура повісті нагадує сам Ґрінтаун. Вона розпадається на три частини, де перша та останні мають ностальгійно-філософський присмак, але їх розмежовує широченний яр, сповнений тіней божевілля та безумства.
Спершу ми знайомимося з Дуґом, дванадцятилітнім хлопцем, який на початку повісті усвідомлює, що живий. І ми розуміємо: за цим прийде інша думка: колись він помре. Це і є третя частина тексту. Дуґ, який намагається дати раду цій думці.
Між ними тягнеться широке провалля розповідей про чоловіків та жінок, які доживають свого віку. Полковник Фрійлі, який живе в кімнаті, де нема вікон, а лише його крісло. І він постійно блукає розумом в своєму минулому. Міс Ферн та міс Роберта, власниці Зеленої Машини, які бояться, що вчинили злочин - і тепер сидять в своєму домі і стережуться відвідчувачів. Місіс Гелен Луміс, яка закохалася в двадцятирічного юнака, а той - у неї. І всі вони просто готуються до смерті, щоб возз'єднатися - чи в потойбіччі, чи в наступній реінкарнації.
Єдина історія, яка вражає - місіс Елен Бентлі, яку діти змушують відчути себе старою, а далі повірити, що вона ніколи не була молодою. Чудесна історія, яка мала б існувати як окреме оповідання, а не частина театру жахів.
І, звісно ж, історія міс Лавінії, яку РДБ називає старою, хоча їй всього 30 років. (Як і Елміра Браун, якій всього 35, але поводиться вона, наче їй 70). Як окреме оповідання - шикарний горор. Як частина роману... РДБ просто розламує об коліно тонкий ажур розповіді, що грається з читачами та читачками в хованки: йшов за нею Нелюд, чи ні? Хто ж тоді кашлянув в її домі? І що це має означати...
3. Фальшиві діти, справжній сексизм
Найбільш прикрою є частина, де Том і Дуґ вдають із себе 10- та 12-річних хлопців. Можливо, тіла в них хлопців, але очі та думки - стариків. Химерні щоденники, де вони записують екзистенційний жах свого існування, дивні забави, які нагадують моторошні ритуали...
І це все пронизують тонкі, але гострі як леза бритви, нитки сексизму. Кухня називається жіночим світом та царством, чоловіки ввечері курять сигари та п'ють віскі, а жінки в'яжуть, плетуть та штопають - і це подається, як нормальне існування. Кожен відпочиває, як хоче... Та й прабабця, яка ремонтує дах будинку, в той час як дід спить до полудня і тішиться, що хтось стриже газон! Чоловіки в цьому тексті або б'ють байдики, або... Та ні, вони лише б'ють байдики. А жінки готують, перуть, виховують дітей, навіть ремонтують будинки - від капітального до косметичного ремонту.
4. Дисклеймер (продовження). І завершення огляду
РДБ майстер коротких оповідань. Вони змушують задуматися про важливі речі. Вони не дратують своєю умовністю чи неправдоподібністю. Але коли він складає їх в один текст... Тоді всі неправдоподібності починають накопичуватися, дратувати, руйнувати враження від тексту.
Я ніколи не прийму "Кульбабове вино" як шедевр Бредбері. Хіба що відчуття безвиході та жаху було в його задумах. Тоді це найбільш оригінальний і найбільш витончений горор, який мені доводилося читати.
5. Коротке пояснення
Навіщо ж я читав? Справа в тому, що "Кульбабове вино" вважається частиною "Ґрінтаунського циклу", куди входять ще "Щось лихе насуває" та "Прощавай, літо!". "Щось лихе насуває" - чудовий текст! Тому я вирішив спробувати і з "Вином". А дочитав його, бо планую перейти до "Прощавай, літо!"
І так, в циклу є четвертий том - збірка оповідань "Літній ранок, літня ніч", яку українською не перекладали, хоча там понад дюжина оповідань, які ніколи раніше не публікувалися.
6. Для тих, хто дочитав аж сюди
Дякую за увагу до мого відгуку!
0. Дисклеймер (початок)
Рей Дуґлас Бредбері, він же РДБ, майстерний автор оповідань, майстерний автор повістей. Але коли він вирішує створити повість, склавши докупи цикл оповідань... Тоді наче до собору полум'яної готики добирається бригада радянських майстрів, які болгарками обтинають все "зайве" кам'яне "мереживо", а потім дюбелями та анкерами присобачують (інше слово тут не пасує!) до стін та стелі вирізані з вагонки силуети наскрізних персонажів. І наче пошкодження не такі страшні, а дивитися на кінцевий результат боляче.
1. Несправжнє місто Ґрінтаун
І не в тому сенсі, який побачили критики. Адже вони звернули увагу, що за сюжетом наче 1928 р., а Ґрінтаун пливе в позачассі, де немає расових конфліктів, гострої соціальної нерівності та повоєнного ПТСР. РДБ, який пише про своє дитинство в автобіографічних замітках, цікавіший, ніж у художньому Ґрінтауні! Містер Електріко, який вигукує: "Живи вічно!", а потім з'ясовується, що він ледь вижив в окопах Фландрії 1918 р. В Ґрінтауні всього цього немає.
Місто жахає своєю моторошністю. В ньому є заледве шість дітей віком до 12 років, а також більше дюжини стариків, яким понад 90 років... Інших дорослих в тексті майже немає.
Складається враження, що Ґрінтаун просто вмирає. Вмирають його мешканці, вмирають місця та атракції. Місто розпадається - наче розчиняється в кислоті, наче тане в літній спеці.
За вікном кінотеатру сонце заливало сліпучим сяйвом якусь наче несправжню вулицю, несправжні будинки, людей, що рухались неприродно повільно, так ніби їх притискало до землі важке вогненне море палаючого газу
Не дивно, що книга дає присмак ностальгії. Це місто, де повітря не зворухнеться, а люди (старики!) сидять по своїх домівках - і поволі відходять у небуття. І над цим всім панує спека, яка наче молотом чи гігантським пресом придавлює до землі все, що хоч трохи виказує ознаки життя.
Задушливе місто, з якого хочеш втекти, але не можеш...
О, РДБ майстер поглумитися з читачів та читачок! З декорацій, які пасували б горору (Сайлент-Гіллу!!!), він раптом вибудовує історію, що має викликати ностальгію і замилування.
Лише небуття, розпад і божевілля!
2. Небуття, розпад і божевілля
Структура повісті нагадує сам Ґрінтаун. Вона розпадається на три частини, де перша та останні мають ностальгійно-філософський присмак, але їх розмежовує широченний яр, сповнений тіней божевілля та безумства.
Спершу ми знайомимося з Дуґом, дванадцятилітнім хлопцем, який на початку повісті усвідомлює, що живий. І ми розуміємо: за цим прийде інша думка: колись він помре. Це і є третя частина тексту. Дуґ, який намагається дати раду цій думці.
Між ними тягнеться широке провалля розповідей про чоловіків та жінок, які доживають свого віку. Полковник Фрійлі, який живе в кімнаті, де нема вікон, а лише його крісло. І він постійно блукає розумом в своєму минулому. Міс Ферн та міс Роберта, власниці Зеленої Машини, які бояться, що вчинили злочин - і тепер сидять в своєму домі і стережуться відвідчувачів. Місіс Гелен Луміс, яка закохалася в двадцятирічного юнака, а той - у неї. І всі вони просто готуються до смерті, щоб возз'єднатися - чи в потойбіччі, чи в наступній реінкарнації.
Єдина історія, яка вражає - місіс Елен Бентлі, яку діти змушують відчути себе старою, а далі повірити, що вона ніколи не була молодою. Чудесна історія, яка мала б існувати як окреме оповідання, а не частина театру жахів.
І, звісно ж, історія міс Лавінії, яку РДБ називає старою, хоча їй всього 30 років. (Як і Елміра Браун, якій всього 35, але поводиться вона, наче їй 70). Як окреме оповідання - шикарний горор. Як частина роману... РДБ просто розламує об коліно тонкий ажур розповіді, що грається з читачами та читачками в хованки: йшов за нею Нелюд, чи ні? Хто ж тоді кашлянув в її домі? І що це має означати...
3. Фальшиві діти, справжній сексизм
Найбільш прикрою є частина, де Том і Дуґ вдають із себе 10- та 12-річних хлопців. Можливо, тіла в них хлопців, але очі та думки - стариків. Химерні щоденники, де вони записують екзистенційний жах свого існування, дивні забави, які нагадують моторошні ритуали...
І це все пронизують тонкі, але гострі як леза бритви, нитки сексизму. Кухня називається жіночим світом та царством, чоловіки ввечері курять сигари та п'ють віскі, а жінки в'яжуть, плетуть та штопають - і це подається, як нормальне існування. Кожен відпочиває, як хоче... Та й прабабця, яка ремонтує дах будинку, в той час як дід спить до полудня і тішиться, що хтось стриже газон! Чоловіки в цьому тексті або б'ють байдики, або... Та ні, вони лише б'ють байдики. А жінки готують, перуть, виховують дітей, навіть ремонтують будинки - від капітального до косметичного ремонту.
4. Дисклеймер (продовження). І завершення огляду
РДБ майстер коротких оповідань. Вони змушують задуматися про важливі речі. Вони не дратують своєю умовністю чи неправдоподібністю. Але коли він складає їх в один текст... Тоді всі неправдоподібності починають накопичуватися, дратувати, руйнувати враження від тексту.
Я ніколи не прийму "Кульбабове вино" як шедевр Бредбері. Хіба що відчуття безвиході та жаху було в його задумах. Тоді це найбільш оригінальний і найбільш витончений горор, який мені доводилося читати.
5. Коротке пояснення
Навіщо ж я читав? Справа в тому, що "Кульбабове вино" вважається частиною "Ґрінтаунського циклу", куди входять ще "Щось лихе насуває" та "Прощавай, літо!". "Щось лихе насуває" - чудовий текст! Тому я вирішив спробувати і з "Вином". А дочитав його, бо планую перейти до "Прощавай, літо!"
І так, в циклу є четвертий том - збірка оповідань "Літній ранок, літня ніч", яку українською не перекладали, хоча там понад дюжина оповідань, які ніколи раніше не публікувалися.
6. Для тих, хто дочитав аж сюди
Дякую за увагу до мого відгуку!