...
Show More
Давно хотіла добратися до Джоан Дідіон. Отож нарешті.
"І побрели до Вифлеєму" - мабуть, найвідоміший її збірник репортажів, який вперше вийшов друком 1968 року, а відтоді мав добрих кілька десятків перевидань (кілька вже в 2000-х).
Культова книжка для Америки, яка насправді є збірником текстів, писаних для різних періодичних видань. Саме так. Журналістські статті, яким усім уже завернуло за п"ятий десяток (окремі з"явилися взагалі на початку 1960-х), писані з різних приводів і з зовсім різними засновками, які в книжковій формі створюють, утім, цілком цілісне враження, а крім того, досі можуть бути цікаві читачам. І не тільки американським.
Авторку постійно згадують через кому з Т. Вулфом, як одну з причетних до явища "нової журналістики". Цікаво тільки, що сама Дідіон при цьому журналісткою себе не вважає (ну, так, дописувала в New York Times, Saturday Evening Post, New York Review of Books, кому там іще - Life, Esquire; а ще працювала у Vogue, вигравши в юному віці літературний конкурс і переїхавши після того в НЙ; але ж це ще не робить порядну людину журналісткою:) До слова, коли її називають письменницею, вона начебто не протестує, і для цього теж має підстави, адже в неї є також кілька доволі успішних романів і автобіографічних книжок.
Насамперед у "Вифлеємі" йдеться про Каліфорнію 1960-х, але також і ширше - про американську контркультуру того часу, показану без звичного замилування і рожевих окулярів. Хоча трапляються і доволі сентиментальні фрагменти, тексти-освідчення в любові до різних міст - від Сан-Франциско до Нью-Йорка, де вона в різні періоди жила. Або людей (дуже симпатично про Джона Вейна). В заголовному репортажі (який також і найбільший у всій збірці) фігурує історія, яку найчастіше цитують у контексті цієї книжки, - про батьків-"мрійників", які дають своєму малятку пробувати LSD (але похмурим тут є не тільки це)).
В іншому тексті авторка бере якусь начебто цілком поточну подію з кримінальної хроніки (жіночка з якогось провінційного містечка пристукнула свого чоловіка заради грошей), але так майстерно реконструює не тільки факти, мотивацію злочиниці, а й виписує саме середовище, що вже з цього одного тексту з головою занурюєшся в атмосферу тієї Америки 1960-х.
Більшість текстів авторка пише від свого імені, і ця свідома настанова на суб"єктивність тільки грає Дідіон на руку. Тим паче, що своїм "я" авторка не зловживає, хоч і не приховує його. Ну, і ще в неї ідеальна риса для хорошої репортажистки - неймовірно вишколене око до деталей і лаконізм.
Щоб трохи розбавити цей сироп, скажу, що насправді деякі тексти здалися не особливо цікавими. Але штука, мабуть, іще в тому, що книжка дуже американська. Важко на 100% відстрілювати всі алюзії і т.д. для людини, яка в Америці - і не тільки 1960-х - не жила.
"І побрели до Вифлеєму" - мабуть, найвідоміший її збірник репортажів, який вперше вийшов друком 1968 року, а відтоді мав добрих кілька десятків перевидань (кілька вже в 2000-х).
Культова книжка для Америки, яка насправді є збірником текстів, писаних для різних періодичних видань. Саме так. Журналістські статті, яким усім уже завернуло за п"ятий десяток (окремі з"явилися взагалі на початку 1960-х), писані з різних приводів і з зовсім різними засновками, які в книжковій формі створюють, утім, цілком цілісне враження, а крім того, досі можуть бути цікаві читачам. І не тільки американським.
Авторку постійно згадують через кому з Т. Вулфом, як одну з причетних до явища "нової журналістики". Цікаво тільки, що сама Дідіон при цьому журналісткою себе не вважає (ну, так, дописувала в New York Times, Saturday Evening Post, New York Review of Books, кому там іще - Life, Esquire; а ще працювала у Vogue, вигравши в юному віці літературний конкурс і переїхавши після того в НЙ; але ж це ще не робить порядну людину журналісткою:) До слова, коли її називають письменницею, вона начебто не протестує, і для цього теж має підстави, адже в неї є також кілька доволі успішних романів і автобіографічних книжок.
Насамперед у "Вифлеємі" йдеться про Каліфорнію 1960-х, але також і ширше - про американську контркультуру того часу, показану без звичного замилування і рожевих окулярів. Хоча трапляються і доволі сентиментальні фрагменти, тексти-освідчення в любові до різних міст - від Сан-Франциско до Нью-Йорка, де вона в різні періоди жила. Або людей (дуже симпатично про Джона Вейна). В заголовному репортажі (який також і найбільший у всій збірці) фігурує історія, яку найчастіше цитують у контексті цієї книжки, - про батьків-"мрійників", які дають своєму малятку пробувати LSD (але похмурим тут є не тільки це)).
В іншому тексті авторка бере якусь начебто цілком поточну подію з кримінальної хроніки (жіночка з якогось провінційного містечка пристукнула свого чоловіка заради грошей), але так майстерно реконструює не тільки факти, мотивацію злочиниці, а й виписує саме середовище, що вже з цього одного тексту з головою занурюєшся в атмосферу тієї Америки 1960-х.
Більшість текстів авторка пише від свого імені, і ця свідома настанова на суб"єктивність тільки грає Дідіон на руку. Тим паче, що своїм "я" авторка не зловживає, хоч і не приховує його. Ну, і ще в неї ідеальна риса для хорошої репортажистки - неймовірно вишколене око до деталей і лаконізм.
Щоб трохи розбавити цей сироп, скажу, що насправді деякі тексти здалися не особливо цікавими. Але штука, мабуть, іще в тому, що книжка дуже американська. Важко на 100% відстрілювати всі алюзії і т.д. для людини, яка в Америці - і не тільки 1960-х - не жила.