...
Show More
Моє знайомство з кіберпанком почалося з одночасного читання Нейроманта, Снігопаду та Спалити Хром. Першою я завершив збірку оповідань Ґібсона Спалити Хром, але далі вольовим зусиллям вирішив дочитати спершу Стівенсона, щоб зосередитися на трилогії Ґібсона.
І отримав дуже змішані враження. З одного боку, чітко видно кіберпанковість "Снігопаду". Неолібералізм настільки розійшовся, що й держав не існує, а те, що залишилося від США - це ще одна корпорація. Бо світом керують франшизи, які активно ворогують. І, ясна річ, є сумішшю легального та нелегального. Взагалі, тканина соціального дуже розірвалася - і нема не те, що держав, навіть міст: вони розпалися на окремі квартали - з власною охороною та громадянством. Стівенсон називає їх міськлавами. І, звісно ж, всі ці франшизи міцно переплетені з криміналом, а тому - наркотиками. І до цього треба додати кіберпростір, тобто інтернет.
З іншого боку, Стівенсон пише пародію на кіберпанк. Всі наведені вище деталі в нього перебільшені, доведені ледь не до абсурду. І деколи вони просто не тримаються цілісності. Якщо нема держав, то хто випускає валюту? Хто забезпечує її купівельну спроможність? Як взагалі можливий вільний інтернет, де франшизи відсутні? Адже якраз тут вони і мали б розгулятися. Власне, ця пародійність проривається і в тому, що Стівенсон раптом ототожнює людський мозок та процесор комп'ютера. Як можна хакнути комп'ютер, так само можна хакнути і людську нервову систему.
Власне, цим роман Стівенсона гарно ілюструє показує злет і падіння / велич і злидні самого жанру кіберпанку. Якщо Нейромант позначає його початок, то виданий через 8 років Снігопад - це вже вичерпання. Для Стівенсона кіберпанк - це просто декорації. Декорації, в яких можна розповісти свою історію. І головне, що ця історія жодним чином не стосується реальності. Натомість Ґібсонівський кіберпанк - дуже реальний / футурологічний. В його центрі питання: як людина має вживатися з новими технологіями, якщо вони є підсилювачами того, чим ми є - як окремі індивіди, так і суспільство? Тому його текст як засторога щодо того, куди може рушити світ. Стівенсон ж сприймає кіберпанк як інтелектуальну гру. Мовляв, що можна розповісти, використовуючи такий жанр? Що в межах цієї літературної традиції можна написати цікавенького?
Тому його роман з одного боку захоплює, затягує, його цікаво читати і неможливо відірватися. З іншого боку, відчувається його певна штучність, награність, пародійність. Якщо коротко, то роман - це іронія і кепкування з кліше, тропів і стереотипів. І захоплююче закручений сюжет.
П.С. Що цікаво, попри динамічність, тут немає кліше з бійками героїв з антигероями. Взагалі, всі екнш-сцени написано скупо. Динамічно, але автор їх не смакує, не додає їм нереальної тривалості, не нагнітає напруги- як в голівудських фільмах. За це можна тільки зняти капелюха.
П.П.С. А от що сталося з атомною бомбою, так і не відомо :)
І отримав дуже змішані враження. З одного боку, чітко видно кіберпанковість "Снігопаду". Неолібералізм настільки розійшовся, що й держав не існує, а те, що залишилося від США - це ще одна корпорація. Бо світом керують франшизи, які активно ворогують. І, ясна річ, є сумішшю легального та нелегального. Взагалі, тканина соціального дуже розірвалася - і нема не те, що держав, навіть міст: вони розпалися на окремі квартали - з власною охороною та громадянством. Стівенсон називає їх міськлавами. І, звісно ж, всі ці франшизи міцно переплетені з криміналом, а тому - наркотиками. І до цього треба додати кіберпростір, тобто інтернет.
З іншого боку, Стівенсон пише пародію на кіберпанк. Всі наведені вище деталі в нього перебільшені, доведені ледь не до абсурду. І деколи вони просто не тримаються цілісності. Якщо нема держав, то хто випускає валюту? Хто забезпечує її купівельну спроможність? Як взагалі можливий вільний інтернет, де франшизи відсутні? Адже якраз тут вони і мали б розгулятися. Власне, ця пародійність проривається і в тому, що Стівенсон раптом ототожнює людський мозок та процесор комп'ютера. Як можна хакнути комп'ютер, так само можна хакнути і людську нервову систему.
Власне, цим роман Стівенсона гарно ілюструє показує злет і падіння / велич і злидні самого жанру кіберпанку. Якщо Нейромант позначає його початок, то виданий через 8 років Снігопад - це вже вичерпання. Для Стівенсона кіберпанк - це просто декорації. Декорації, в яких можна розповісти свою історію. І головне, що ця історія жодним чином не стосується реальності. Натомість Ґібсонівський кіберпанк - дуже реальний / футурологічний. В його центрі питання: як людина має вживатися з новими технологіями, якщо вони є підсилювачами того, чим ми є - як окремі індивіди, так і суспільство? Тому його текст як засторога щодо того, куди може рушити світ. Стівенсон ж сприймає кіберпанк як інтелектуальну гру. Мовляв, що можна розповісти, використовуючи такий жанр? Що в межах цієї літературної традиції можна написати цікавенького?
Тому його роман з одного боку захоплює, затягує, його цікаво читати і неможливо відірватися. З іншого боку, відчувається його певна штучність, награність, пародійність. Якщо коротко, то роман - це іронія і кепкування з кліше, тропів і стереотипів. І захоплююче закручений сюжет.
П.С. Що цікаво, попри динамічність, тут немає кліше з бійками героїв з антигероями. Взагалі, всі екнш-сцени написано скупо. Динамічно, але автор їх не смакує, не додає їм нереальної тривалості, не нагнітає напруги- як в голівудських фільмах. За це можна тільки зняти капелюха.
П.П.С. А от що сталося з атомною бомбою, так і не відомо :)