...
Show More
1944 - початок 1945-го, Друга Світова в Європі наближається до завершення, німці обстрілюють Лондон своєю “зброєю помсти” - ФАУ-1 і ФАУ-2.
ФАУ-1 - це крилата ракета, її навіть навчилися збивати, ФАУ-2 - надзвукова балістика, як ми, нажаль, знаємо з власного досвіду - збивати таке дуже складно, а тоді було просто неможливо. “Надзвукова” - в тому числі означає що спочатку вона прилітає, а потім ти її чуєш, якщо ще можеш чути. ФАУ-2 - прямий пращур радянської і американської ракетних програм, військової і космічної, це, наприклад, те що свого часу копіював, а потім модифікував Корольов. “Веселка тяжіння” - роман про ФАУ-2, не можна сказати що Ракета є головним героєм, пафосно звучить, але скоріше все ж таки ні, проте все що відбувається так чи інакше крутиться навколо неї.
Якщо поділити мапу Лондона на купу маленьких квадратиків і позначити місця “прильотів”, то виявиться що розподіл прильотів відповідає формулі розподілу [малоймовірних] випадкових подій Пуассона, принаймні в світі Пінчона, наскільки це правда - не знаю. Людською мовою це означає що ви можете сказати, при заданій кількості запусків, в скільки квадратиків прилетить один раз, в скільки два і так далі. Але де саме розташований той квадрат в який прилетить визначити неможливо. Фактично єдине що ви можете: кожного ранку оновлювати мапу, виконувати перерахунок і констатувати той факт що так, усе все ще знаходиться в рамках того самого випадкового розподілу. Цим якийсь час і займається один з героїв. Жодної прямої практичної користі, людей не врятує, але цікаво, отака от вона жорстока ця наука: статистика.
Як відомо, там де офіційна наука не особливо може допомогти, псевдонаука і усякі маги і колдуни радо підставляють плечі. “Єдиний марафон” з псевдоекспертами і екстрасенсами тому дуже добра ілюстрація. Англійці також не проти погратися в цю гру, але німецького містицизму чи української забобонності в них нема, щоби просто так без питань в щось повірити; їм треба якось виміряти, обґрунтувати(, підшити в папку, здати в архів). І тут статистика стає в нагоді: якщо ви можете передбачити, розставити на мапі, величини які виглядають як цілковита випадковість, то це вагомий аргумент на користь того що це не просто співпадіння. Треба досліджувати далі. Ну й зрозуміло, що цієї історії не було б, якби не знайшовся персонаж який може передбачати прильоти, у свій, дуже дивний, пост-модерновий, спосіб.
Потім війна закінчується [психологічні травми - ні], союзників цікавлять ракетні технології і все переростає в такий собі шпигунський роман. Там де шпигуни з різних сторін на якусь мить зустрічаються в кафешці, продовжують з середини розмову яка розпочалася в іншому місці в інший час, кидають один в одного парою загадкових напівзрозумілих фраз, за цей час встигають один одному вприснути отруту, проковиряти бронежилет, вистрілити, невлучити, прийняти протиотруту і розбігтися в різні сторони на середині речення, для того щоб ще колись, за інших обставин, повернутися до того де зупинилися. Параноя зростає, а разом з нею і абсурдність того що відбувається.
Звучить цікаво, і… воно дійсно цікаво, але в той же час оповідь дуже складна. Складність приходить з різних боків, вистачило б здається і якоїсь однієї Складності, але Пінчон, здається, вирішив зібрати колекцію.
- Статистично :) очевидне: пишуть що в книзі близько 400 персонажів, це не абсолютний рекорд, але всеодно дуже багато. Навіть персонажів до яких оповідь час від часу повертається багацько, не плутаєшся, але вже десь на грані. Не знаю чи рахуються за персонажів установи і організації які згадуються, але з ними виникає набагато більше проблем. Якщо ви маєте звичку щось занотувати під час читання складних книг - накресліть схему організацій і звʼязків між ними, вийде цікава павутинка в кращих традиціях конспірології :)
- Науковість: це вже трохи очевидно зі згадки про розподіл Пуассона, але не Пуассоном єдиним. Явища з математики, фізики, хімії, біології не просто згадуються, вони перетворюються в художні образи, шикуються в довільний асоціативний ряд і починають жити своїм життям. Навіть якщо ти здогадуєшся про що йде мова, спосіб яким автор вводить їх в текст досить складний: це як більшість шкільних підручників з фізики (боже, як же я їх ненавидів), які замість пояснити, структурувати, розкласти все по полицям все лише ускладнюють.
- Якщо вам не вистачило науки, то численні посилання на німецьке й американське кіно 30-40-х, комікси і іншу поп-культуру точно добʼють.
- Порнографічність.. у цьому списку для того щоб не згадувати окремо. Це не складно, скоріше буває неприємно. Ок, копрофілія - це не дуже приємно, якщо ви не отримуєте свої задоволення таким способом. І щоб два рази не вставати: гівна, в прямому сенсі, дуже багато. Взагалі гидотних епізодів вистачає.
- Складна структура тексту. Суттєва частина розділів виглядає десь отак:
tТак, стоп, а секс з конем був чи ні? І взагалі: чувак у вантажівці, армія УНР, Вакарчук? - що це взагалі було? Наче зрозуміло що кінь і Слотроп знайшли одне одного, і загальна атмосфера їх єднання, але, бля… що відбувається? - А пофігу. Що відбувається - що відбувається? - історія продовжується.
Якщо подивитися на це трохи під іншим кутом… Автор, коли пише текст, намагається балансувати емоції і логіку. Наукова чи професійна література, особливо якщо це про точні чи природничі науки, - це майже повністю про логіку, про мислення. Художня література - це, як правило більше про емоції. Автори художньої літератури намагаються тримати мислення в тонусі, звичайно, але більшу увагу спрямовують на відчуття і уяву, іноді виключно на відчуття і уяву, і коли з вами магія автора не спрацьовує і немає ніяких відчуттів і нічого не являється… неочікувано “включається мозок” і в найкращому випадку не знаходить ніякої поживи (ви просто не любите поезію, буває), а в найгіршому ви починаєте дивитися на нелогі��ний, непослідовний сюжет, нерозкритих, тупих персонажів, і… майже все інше на що ви тикаєте в книжці коли вона вам не подобається.
Чому я про це пишу: оця перенасиченість деталями, складність структури, купа-купа усього за чим треба слідкувати призводить до того що ти ніби то читаєш і художній твір, але сприймаєш його радше як підручник з фізики, або, скоріше, як шизоїдну енциклопедію 30-40-х років XX століття. Це чимось схоже на читання “Улісса”, але у випадку з “Уліссом” певна частина складності повʼязана для нас з відсутністю контексту: ми не народилися в Ірландії початку XX століття, не вивчали давньогрецьку і латину на прикладі класичних творів, так що ці твори прям в’їлися б в кістковий мозок, Шекспір для нас.. ну Шекспір, був такий, один з.. тому окрім того ж “потоку свідомості” який тримає “мозок в тонусі” додається ще дуже багато чого що ми вимушені сприймати інтелектуально, бо на відміну від сучасників Джойса, інакше сприймати ми це не можемо. Пінчон же ж створює цей ефект цілком усвідомлено. Він фігачить складністю допоки не стає очевидним що за складністю треба слідкувати, зв’язки треба пам’ятати, “якщо цю тему не зрозумієш, далі буде ще гірше”… страх, параноя, чого і треба було досягти. Одночасно, складність тримає під контролем емоції, відповідно тримає читача на певній відстані, не дозволяє повністю занурюватись в цей текст, цей світ, цих героїв, що хороша новина, насправді, це запобіжник від того що ваш дах почне протікати, як він тече у всіх без виключення основних персонажів.
В цілому: цікавий досвід. Не стане улюбленою книгою, але сподобалось. Багато разів ловив себе на думці що якби це було написано трохи інакше, але про те ж са��е: Друга Світова, Ракета,- воно скоріш за все полетіло б в мусорку. Секс, Бухло, Наркота, Ракета.. і Керуак, наприклад, - це рецепт ідеального американського лицемірного блювотиння. А от Пінчон сконструював щось цікаве.
ФАУ-1 - це крилата ракета, її навіть навчилися збивати, ФАУ-2 - надзвукова балістика, як ми, нажаль, знаємо з власного досвіду - збивати таке дуже складно, а тоді було просто неможливо. “Надзвукова” - в тому числі означає що спочатку вона прилітає, а потім ти її чуєш, якщо ще можеш чути. ФАУ-2 - прямий пращур радянської і американської ракетних програм, військової і космічної, це, наприклад, те що свого часу копіював, а потім модифікував Корольов. “Веселка тяжіння” - роман про ФАУ-2, не можна сказати що Ракета є головним героєм, пафосно звучить, але скоріше все ж таки ні, проте все що відбувається так чи інакше крутиться навколо неї.
Якщо поділити мапу Лондона на купу маленьких квадратиків і позначити місця “прильотів”, то виявиться що розподіл прильотів відповідає формулі розподілу [малоймовірних] випадкових подій Пуассона, принаймні в світі Пінчона, наскільки це правда - не знаю. Людською мовою це означає що ви можете сказати, при заданій кількості запусків, в скільки квадратиків прилетить один раз, в скільки два і так далі. Але де саме розташований той квадрат в який прилетить визначити неможливо. Фактично єдине що ви можете: кожного ранку оновлювати мапу, виконувати перерахунок і констатувати той факт що так, усе все ще знаходиться в рамках того самого випадкового розподілу. Цим якийсь час і займається один з героїв. Жодної прямої практичної користі, людей не врятує, але цікаво, отака от вона жорстока ця наука: статистика.
Як відомо, там де офіційна наука не особливо може допомогти, псевдонаука і усякі маги і колдуни радо підставляють плечі. “Єдиний марафон” з псевдоекспертами і екстрасенсами тому дуже добра ілюстрація. Англійці також не проти погратися в цю гру, але німецького містицизму чи української забобонності в них нема, щоби просто так без питань в щось повірити; їм треба якось виміряти, обґрунтувати(, підшити в папку, здати в архів). І тут статистика стає в нагоді: якщо ви можете передбачити, розставити на мапі, величини які виглядають як цілковита випадковість, то це вагомий аргумент на користь того що це не просто співпадіння. Треба досліджувати далі. Ну й зрозуміло, що цієї історії не було б, якби не знайшовся персонаж який може передбачати прильоти, у свій, дуже дивний, пост-модерновий, спосіб.
Потім війна закінчується [психологічні травми - ні], союзників цікавлять ракетні технології і все переростає в такий собі шпигунський роман. Там де шпигуни з різних сторін на якусь мить зустрічаються в кафешці, продовжують з середини розмову яка розпочалася в іншому місці в інший час, кидають один в одного парою загадкових напівзрозумілих фраз, за цей час встигають один одному вприснути отруту, проковиряти бронежилет, вистрілити, невлучити, прийняти протиотруту і розбігтися в різні сторони на середині речення, для того щоб ще колись, за інших обставин, повернутися до того де зупинилися. Параноя зростає, а разом з нею і абсурдність того що відбувається.
Звучить цікаво, і… воно дійсно цікаво, але в той же час оповідь дуже складна. Складність приходить з різних боків, вистачило б здається і якоїсь однієї Складності, але Пінчон, здається, вирішив зібрати колекцію.
- Статистично :) очевидне: пишуть що в книзі близько 400 персонажів, це не абсолютний рекорд, але всеодно дуже багато. Навіть персонажів до яких оповідь час від часу повертається багацько, не плутаєшся, але вже десь на грані. Не знаю чи рахуються за персонажів установи і організації які згадуються, але з ними виникає набагато більше проблем. Якщо ви маєте звичку щось занотувати під час читання складних книг - накресліть схему організацій і звʼязків між ними, вийде цікава павутинка в кращих традиціях конспірології :)
- Науковість: це вже трохи очевидно зі згадки про розподіл Пуассона, але не Пуассоном єдиним. Явища з математики, фізики, хімії, біології не просто згадуються, вони перетворюються в художні образи, шикуються в довільний асоціативний ряд і починають жити своїм життям. Навіть якщо ти здогадуєшся про що йде мова, спосіб яким автор вводить їх в текст досить складний: це як більшість шкільних підручників з фізики (боже, як же я їх ненавидів), які замість пояснити, структурувати, розкласти все по полицям все лише ускладнюють.
- Якщо вам не вистачило науки, то численні посилання на німецьке й американське кіно 30-40-х, комікси і іншу поп-культуру точно добʼють.
- Порнографічність.. у цьому списку для того щоб не згадувати окремо. Це не складно, скоріше буває неприємно. Ок, копрофілія - це не дуже приємно, якщо ви не отримуєте свої задоволення таким способом. І щоб два рази не вставати: гівна, в прямому сенсі, дуже багато. Взагалі гидотних епізодів вистачає.
- Складна структура тексту. Суттєва частина розділів виглядає десь отак:
* Хтось… незнайомий чувак, їде в вантажівці по полю.
* В полі стоїть кінь
* Випадкова історія з випадковим конем у вакуумі.
* З лісу вибігає кабан, застрибує на коня і мчить вдалечінь.
* А, стривайте, це не кабан, це - Слотроп в костюмі кабана (головний герой, типу як)
* Тик-дик тик-дик тик-дик, поле, трава, ммм…
* Секс з конем
* Оркестр армії УНР на чолі зі Святославом Вакарчуком виконує відомий хіт “Ой чий то кінь стоїть” (ги-ги-ги “стоїть”)
* Кабан продовжує скакати на коні вдалечінь, власне ніколи і не припиняв.
tТак, стоп, а секс з конем був чи ні? І взагалі: чувак у вантажівці, армія УНР, Вакарчук? - що це взагалі було? Наче зрозуміло що кінь і Слотроп знайшли одне одного, і загальна атмосфера їх єднання, але, бля… що відбувається? - А пофігу. Що відбувається - що відбувається? - історія продовжується.
Якщо подивитися на це трохи під іншим кутом… Автор, коли пише текст, намагається балансувати емоції і логіку. Наукова чи професійна література, особливо якщо це про точні чи природничі науки, - це майже повністю про логіку, про мислення. Художня література - це, як правило більше про емоції. Автори художньої літератури намагаються тримати мислення в тонусі, звичайно, але більшу увагу спрямовують на відчуття і уяву, іноді виключно на відчуття і уяву, і коли з вами магія автора не спрацьовує і немає ніяких відчуттів і нічого не являється… неочікувано “включається мозок” і в найкращому випадку не знаходить ніякої поживи (ви просто не любите поезію, буває), а в найгіршому ви починаєте дивитися на нелогі��ний, непослідовний сюжет, нерозкритих, тупих персонажів, і… майже все інше на що ви тикаєте в книжці коли вона вам не подобається.
Чому я про це пишу: оця перенасиченість деталями, складність структури, купа-купа усього за чим треба слідкувати призводить до того що ти ніби то читаєш і художній твір, але сприймаєш його радше як підручник з фізики, або, скоріше, як шизоїдну енциклопедію 30-40-х років XX століття. Це чимось схоже на читання “Улісса”, але у випадку з “Уліссом” певна частина складності повʼязана для нас з відсутністю контексту: ми не народилися в Ірландії початку XX століття, не вивчали давньогрецьку і латину на прикладі класичних творів, так що ці твори прям в’їлися б в кістковий мозок, Шекспір для нас.. ну Шекспір, був такий, один з.. тому окрім того ж “потоку свідомості” який тримає “мозок в тонусі” додається ще дуже багато чого що ми вимушені сприймати інтелектуально, бо на відміну від сучасників Джойса, інакше сприймати ми це не можемо. Пінчон же ж створює цей ефект цілком усвідомлено. Він фігачить складністю допоки не стає очевидним що за складністю треба слідкувати, зв’язки треба пам’ятати, “якщо цю тему не зрозумієш, далі буде ще гірше”… страх, параноя, чого і треба було досягти. Одночасно, складність тримає під контролем емоції, відповідно тримає читача на певній відстані, не дозволяє повністю занурюватись в цей текст, цей світ, цих героїв, що хороша новина, насправді, це запобіжник від того що ваш дах почне протікати, як він тече у всіх без виключення основних персонажів.
В цілому: цікавий досвід. Не стане улюбленою книгою, але сподобалось. Багато разів ловив себе на думці що якби це було написано трохи інакше, але про те ж са��е: Друга Світова, Ракета,- воно скоріш за все полетіло б в мусорку. Секс, Бухло, Наркота, Ракета.. і Керуак, наприклад, - це рецепт ідеального американського лицемірного блювотиння. А от Пінчон сконструював щось цікаве.