I really enjoyed reading about some of the assignments that AC has been on as well as learning about his family. The book is very well written and very interesting. I had no idea he needed to be on the go all the time and loves adventure. He is very caring and respectful of all the people he meets in his travels.

Wow. There's a lot more to Anderson Cooper than any of us think. We see the giggly guy tolerating Kathy Griffin at New Year's Eve and the calm, measured individual providing us the news on CNN. This book provides a deeper look at the contained and approachable individual behind the prematurely white hair. This is an account of how Cooper came to be an overseas correspondent and what darker emotional forces are at play in his life and what drives him to go where he goes and chronicle what he sees there. His voice is so tangible in his sentence structure and style that you can almost hear him narrating. He writes in simple succinct sentences. I hope the completion of this work has somehow served to release Anderson from some of his emotional demons.

Anderson Cooper is a journalist and writes like one. Dispatches from the Edge is bare bones, not a word wasted or a tangent followed. He lost his father and brother as a child, thus he grew obsessed with finding extreme feeling, which led him to take risks as a newsman.

This is not to say the book lacks emotion; Anderson describes his grief, his obsessions, and his mistakes with the same quick precision that he uses to describe Katrina's devistation. I was impressed by how much feeling, how much detail, he could show in each concise sentence.

The result is a quick read, which is disappointing. I would love for him to write about a broader range of things; he described this one part of his life so well I wanted to know more. Particularly since this book is so short--don't believe the page count, there's loads of blank spaces and a large typesize to pad it.

What's on the page is great, gripping, moving, and well-written. But this was a book, not a news report; trailing off a little, adding in another subject, would not have weakened it.

-Elizabeth Reuter
Author, The Demon of Renaissance Drive

Емпіричним шляхом виявила, що я люблю жанр "хлопчик із привілейованого суспільного прошарку країни першого світу їде у гарячу зону в країні третього світу, щоб довести собі, який він крутий мачо-мен" лише в одному випадку: Томас Едвард Лоуренс, "Сім стовпів мудрості" (О-Б-О-Ж-Н-Ю-Ю <3 <3 <3). Всі інші хлопчики з привілейованого суспільного прошарку, які їдуть у гарячу зону повийобуватися, мене неілюзорно дратують, і Андерсон Купер тут не виняток. До Купера як ведучого я таки маю певну симпатію, він славний, а от його автобіографія демонструє якусь воістину приголомшливу відсутність розуміння, як це все виглядає збоку.

Що дратувало? (1) Torture porn, не прикритий ніякими моральними міркуваннями ("донести інформацію про злочини світові" абощо: я підозрюю, що такі міркування частіше фіговий листок, ніж щось інше, але Купер навіть таких риторичних жестів не робить). Страждання перетворюється на самоцінний об'єкт споглядання, його не треба вводити у політичний чи історичний контекст, що робив би його зрозумілою складовою більшої картини. "Трупи не брешуть", - пише Купер, що, звісно, лукавство: трупи не брешуть, бо трупи взагалі нічого не кажуть, і якщо ти сприймаєш труп як завершене висловлювання, що не потребує пояснень в силу своєї вичерпної правдивості, то тобі, швидше за все, просто подобається дивитися на труп. У більшості випадків базова умова того, що тобі подобається дивитися на труп - це відмова визнавати спільний для тебе і трупа людський досвід, наприклад, бо труп іншої раси/громадянин іншої країни/іншої статі (припущення, що як людська істота цей труп належав до засадничо іншої категорії, ніж ти сам). Я мрачний мудак по жизні й тому певна, що в кожного із нас у голові багато упереджень, на основі яких ми відмовляємо іншим у повноцінності, але своїх упереджень треба бути мінімально свідомим. А в Купера цього нема. Одним подихом він розказує, як йому тяжко адаптуватися після повернення з гарячих точок, і чужі страждання перетворюються на перчинку в його житті ("Там біль був намацальний ... Тут я ходив в кіно, бачився з друзями, а за кілька днів знову починав читати розклад літаків, шукаючи, куди б поїхати - бомба в Афганістані, потоп на Гаїті") - а потім, коли йому випало відвідати Нью-Орлеан після Катріни, він так здивовано: "Як це не дивно, на батьківщині це все інакше сприймається". Well, no shit, duh. (2) Позиціонування себе як бунтаря, який всього добивався сам, при тому, що його бунт потебує величезної системи підтримки, яку він сприймає як даність. Ну, наприклад, щоб купити камеру й поїхати самому знімати в гарячу точку в надії, що якийсь канал купить це відео, треба як мінімум (а) мати гроші на камеру; (б) мати гроші на квиток; (в) мати гроші, щоб жити без прибутків, доки намагаєшся вибудувати кар'єру своєї мрії; (г) не мусити нікого підтримувати морально і матеріально. Себто рішення сміливе, але людям, які не мають на старті двоповерхового пентхаузу на Мангетені на авеню, названому прізвищем твоєї родини, воно логістично ускладненіше. Мене, в принципі, дуже сильно тіпає, коли починають гратися у marginalization bingo штибу "мій досвід важливіший ніж твій, бо в тебе є вища освіта, а в мене ні. мій біль болячіший, бо ти з середнього класу, а я з робітничого" (тіпає, зокрема, як людину з середнього класу з усіма зовнішніми ознаками успіху, яка при цьому сяк-так функціонує виключно на антидепресантах, що, гм, не викликає розуміння у тих з моїх навколишніх, які tick more boxes on the marginalization bingo) - так от, а в автобіографії Купера вже прямо я закочувала очі д'горі й сичала "cry me a river", хоча не люблю, коли люди так роблять.